Олександра Пєтушкова: про шкільну освіту, краудфандинг та про те, як за короткий термін реалізувати проект для 102 шкіл Східної України

Лілія: Олександро, привіт! Останні три роки ти працюєш із темою шкільної освіти в Україні, а наразі є виконавчою директоркою у громадській організації «Центр інноваційної освіти "Про.Світ"» та генеральною директоркою благодійної організації «Благодійний фонд "ГОФ"». Розкажи, будь ласка, які саме проблеми в шкільній освіти у нашій країні викликають у тебе найбільше занепокоєння?

Олександра: Привіт! Наша організація була створена після подій 2014 як відповідь на те, що відбулось. Ми можемо довго гасити пожежі, а можемо розпочати з освіти і забезпечити такі умови життя суспільства, щоб їх не виникало. Фокусом діяльності на цей рік ми визначили роботу з директорами. Нові закон «Про освіту» і закон «Про повну загальну середню освіту» передбачають надання школам автономії. Ми провели дослідження, яке демонструє, що не кожний директор може і вміє користуватися наданою автономією, і загалом, не усі розуміють, як вона працює. Окрім цього, директорами найчастіше стають вчителі, які не володіють управлінською компетентністю. Відповідно, ми запускаємо у публічний простір дискурс, який робить акцент на тому, що педагоги та освітяни – це один напрям роботи, а директори та освітні управлінці – це взагалі інша ланка, інший набір компетентності, який необхідний. Наразі ми розробляємо програму із навчання освітніх управлінців, а в довгостроковій перспективі будемо працювати над спеціалізованою магістерською програмою.

oleksandra_and_liliia.jpg

Лілія: Ти зазначила новий закон «Про освіту». На твою думку, чи достатньо якісно та інноваційно він урегульовує відносини у сфері освіти?

Олександра: Закон «Про освіту» було прийнятий у 2017, а 2020 Верховна Рада України проголосувала за прийняття закону «Про повну загальну середню освіту». Усе залежить від того, яким чином виконавча влада буде впроваджувати у життя ці закони. Нове законодавство надає більшу автономію школам, більшу свободу, передбачає відхід від бюрократизації у певних моментах, менше звітів, на які витрачається час тощо. Надалі багато чого залежатиме від профільного міністерства.

Нова Українська Школа вже була впроваджена у початковій школі. На мою думку, ми маємо гарні результати. Але на черзі друга ланка реформування – середня школа, де мають бути змінені підходи як до предметів, що вивчаються, так і до їх викладання. Відповідно, постає питання, як це буде діяти.

Загалом, у мене завжди виникає питання, чи з того розпочали реформу освіти, адже педагогічні виші готують майбутніх учителів до старої системи освіти, після цього вони йдуть на додаткове навчання і перенавчаються, особливо вчителі початкових класів. Тобто спочатку вчителів вчать одній системі декілька років, а потім за короткий термін хочуть закласти нову. Тому найбільше занепокоєння викликає саме педагогічна освіта.

Лілія: Ти зазначила Нову Українську Школу. Які основні позитивні нововведення і які основні проблемні питання у цій системі ти б виділила? А також якою для тебе є ідеальна модель освітньої системи в Україні?

Олександра: Щодо позитиву, то, однозначно, – це відхід від академічності знань та від сухої теорії. Початкова школа наразі спрямована не на те, щоб дитина була супер обізнаною у кожному аспекті життя і знала правильні відповіді на попередньо завчені запитання, а на те, щоб вона більше розвивалася та соціалізувалася. Важливо навчити дитину критично осмислювати, сприймати та розуміти інформацію.

Щодо проблемних аспектів, то, на мою думку, найбільше питань викликає впровадження інклюзивної освіти. Проблема не у тому, як ми будемо будувати пандуси чи створювати спеціальні підручники для дітей із порушенням зору, а у тому, як ми комунікуємо необхідність інклюзії. Суспільству потрібно пояснювати, що інклюзія - це не про пандуси, інклюзія – це про включення кожного у суспільні процеси і про індивідуальну траєкторію освіти учня. Коли я їздила у Сполучені Штати Америки за програмою «Open World»  вивчати їхню систему освіти, то в кожній школі намагалася дізнатися, яким чином вони вводили інклюзивну освіту. У більшості випадків представники шкіл не могли мені цього пояснити, тому що вона вже давно укорінена у їхню систему як невід’ємна складова процесу. Найцікавішим є той факт, що на мої запитання про інклюзивність закладу вони не бігли показувати пандус, а говорили, наприклад, що є геніальні діти, які демонструють результати у навчанні вище норми, для них створені спеціальні додаткові завдання та уроки. А є ті, кому потрібна допомога у навчанні, для них проводять окремі сесії із менторами та учителями. Це було вперше, коли я почула, що інклюзивна освіта – це не про дітей з інвалідністю, а про інші речі, коли ми говоримо, що є певна норма, а є відгалуження від неї і ми маємо їх враховувати, оскільки кожна дитина заслуговує на індивідуальний підхід і на індивідуальне задоволення потреб. Ми дуже зациклюємося на особливих фізичних потребах і забуваємо, що для нас важливими мають бути самі діти.

Щодо ідеальної моделі освітньої системи, то вона має бути не травмуючою. Ціль освіти – не так надати знання, а як не травмувати дитину і допомогти розкритись її сильним сторонам,  талантам.

Лілія: А як на твою думку, у суспільстві сприймається питання введення гендерного компоненту в освіті та проведення антидискримінаційної експертизи підручників і чи маємо ми її проводити взагалі?

Олександра: Я вважаю, що толерантність має виховуватись ще зі школи, але це  залежить не тільки від підручників, а від загальної подачі матеріалу учителями, від наявності рольових моделей. Тож надзвичайно важливо піднімати цей дискурс на поверхню, адже питання не тільки в гендерному компоненті, а у тому, що школа інколи насаджує «правильні» відповіді і «правильне» сприйняття світу. Вона не дає можливості дітям розвивати та приймати свою власну позицію, відстоювати її, шукати аргументи на її підтримку чи на противагу. Зі свого досвіду зазначу, що у моїй школі система була побудована наступним чином: є правильна відповідь, яку від тебе очікують почути, а інших альтернатив немає. Відповідно, навіть у дорослому віці я теж часто шукаю саме правильну відповідь, забуваючи про можливість помилятись, робити декілька спроб тощо.

Лілія: Наразі ти проходиш стажування у секретаріаті комітету з питань освіти, науки та інновацій. Якби у тебе була можливість розробити та прийняти один закон з гарантією його втілення у життя, що б це був за закон?

Олександра: Я б певно дуже багато інституцій ліквідувала, реформувала, або зменшила їхнє фінансування. Наприклад, Інститут післядипломної педагогічної освіти (ІППО). Ця інституція віджила себе. Варто демонополізувати даний напрям. Громадські організації можуть надавати якісні послуги із підвищення кваліфікації освітян. Хоча я усвідомлюю, що ліквідація ІППО – це не популярне рішення, це те, чого бояться. У цьому контексті завжди прикриваються робочими місцями.

oleksandra.jpg

Лілія: Ти координувала проект «Сходини», у рамках якого було проведено навчання у 14 містах Донецької та Луганської областях для 102 шкіл. Що було найбільш складним у процесі його реалізації? Які перепони або ж виклики тобі довелось подолати?

Олександра: Я мріяла про цей проект та мріяла керувати ним. Якщо мене запитують про нього, то одразу виникає піднесення всередині, оскільки це те, чим я дійсно пишаюсь. До його реалізації я ніколи не була на Сході України та не відвідувала Донецьку та Луганську області.  Відповідно, я мала якісь свої стереотипи, які хотілося зруйнувати. Зокрема, ми хотіли показати, що у Донецькій і Луганській областях немає того споживацького ставлення, яке завжди приписують цим регіонам і що місцеві освітяни дійсно готові рухатися на зустріч, просто потрібно показати їм як, бути з ними поруч у цей момент.

У нашої команди виникла ідея проїхати 14 міст і провести там дводенні тренінги з проектного менеджменту. Але ціллю було зібрати не просто вчителів з певних шкіл, а шкільні команди. Обов’язковою умовою було те, щоб у команду, окрім вчителів, входив учень або хтось з представників батьків. І це було дуже круте поєднання різних сторін, коли вони починали одне одного чути і працювати разом задля досягнення певної мети.

Методика, яку ми використовували, дизайн-мислення, тому, першу чергу, ми в деталях аналізували індивідуальну проблему чи потреби школи і тільки після цього переходили до вироблення рішення.

Найважчим у цьому проекті насправді була не координація логістичних моментів, хоча навантаження було колосальне, а зміна ментальності. Нам потрібно було пояснити, що потрібно рухатись не від того, що у нас є рішення і ми маємо його впровадити, хоча не розуміємо навіщо, а від проблеми до рішення, і тільки так, а не брати якісь класні практики, які можуть в нас не спрацювати.

Результатом впровадження цієї ініціативи стала реалізація 37 шкільних проектів, на які команди самостійно збирали кошти.

Лілія: Ти зазначила, що було розроблено 37 проектів, а що це були за проекти, яку суму вам вдалось зібрали та яким чином?

Олександра: Почну з кінця. Усі проекти збирали кошти на крауфандинговій платформі, яка є частиною громадської організації «Про.Світ». Загалом, за час її  існування 144 ініціативи було опубліковано на платформі і 108 з них успішно зібрали кошти та були реалізовані. Для кожного проекту у рамках «Сходин» був ліміт від 50 000грн. до 60 000грн. Донор, за рахунок якого реалізовувався проект, USAID дофінансовував  50% від суми   проекту, але лише в тому випадку, якщо він збере свої перші 50%. У авторів була ціль зібрати свої 25 000грн. і тоді вони отримували дофінансування. А щоб не було нерівності, то ми встановили певні обмеження щодо вартості проекту. Тому всі були у рівних умовах. Всього у рамках «Сходини» на платформі було опубліковано 50 проектів, а з них успішно реалізовано 37.

Що це за проекти? Перш за все, вони індивідуально вирішували проблему певної школи. У більшість випадків – це придбання якихось речей, які допомагають учням через практику або через інші інтерактивні інноваційні підходи вивчати шкільні предмети. У Слов’янську, наприклад, вчителі фізики і хімії об’єднали зусилля і  створили STEM-лабораторію. У Костянтинівці один із проектів – це шкільний кінотеатр. У місті, де немає жодного кінотеатру, кінозал у школі став інструментом не просто культурного просвітництва для учнів, а і центром громади, таким чином школа стала більш відкритою.

Лілія: Оскільки кошти на ці проекти збирались через крауфандингову платформу, з твого досвіду, чи готове українське суспільство до такого феномену як «краудфандингові платформи»? Та чи готові українці ділитися своїми коштами для реалізації освітніх проектів, спрямованих на покращення життя громади, яка знаходиться за 500км. від них?

Олександра: Однозначно, готові! Статистика свідчить, що 70% доброчинців – це локальна громада, яка безпосередньо розуміє проблему, яку хоче вирішити певний проект. Я вважаю, що це надзвичайно гарний показник. А решта 30% – це благодійники,  які довіряють безпосередньо нашій команді і платформі. Це довіра, яка вибудовується з часом.

З моєї точки зору, важливішими є саме ті 70%, які розуміють, що це не просто «щось робиться», а що це робиться задля них. Саме тому вони стають частиною реалізації цієї ідеї і цих змін. Відповідно, мова іде не просто про збір коштів, а про об’єднання громади. І цінність його не в тому, щоб хтось один закинув усю необхідну суму, а в тому, щоб якомога більше людей об’єдналися навколо однієї ідеї. 

Особливість нашого крауфандингу полягає у тому, що ми надаємо менторську підтримку. Тобто на усьому шляху проекту, починаючи від його публікації, комунікації, реалізації, закупок є людина, яка супроводжує авторів. Для вчителів це новий досвід і такий супровід підсилює і самі проекти, і, одночасно, є унікальним компонентом платформи.

Лілія: Це дійсно дуже крутий комплексний підхід. Благодійна організації «Благодійний фонд "ГОФ"» є офіційним представником «Invention Convention WorldWide» в Україні. Які проекти ви маєте намір реалізувати у цьому напрямку?

Олександра: Наша організація має Наглядову Раду, яка складається із осіб, які проживають по всьому світу, але так само, як і ми. вірять у те, що зміни в Україні мають починатись з освіти. Декілька представників цієї ради знаходяться у Сан-Франциско. Завдяки ним ми дізналася про ініціативу Henry Ford Foundation «Invention Convention». Наша представниця з’їздила в Сполучені Штати Америки, розібралась в деталях з тим, як працює ця програма, і ми вирішили стати її представником в Україні. «Invention Convention» є міжкультурною ініціативою, що може бути реалізована будь-де, незалежно від середовища. Вона спрямована на роботу із темами підприємництва, благодійництва, культури та розвитку винахідливості через школи. На першому етапі ми навчали вчителів тому, як краще взаємодіяти з дітьми, як можна проводити уроки більш якісно та як розвивати культуру винахідництва. Далі ми надали учителям усі необхідні матеріали в українському перекладі та адаптації, які вони тепер використовують під час викладання своїм учням. Наразі програма реалізується в Києві та Київські області, участь у ній беруть 17 вчителів з 12 шкіл і вже цієї весни відбудеться «Конвенція? винахідників», у якій візьмуть участь та продемонструють свої винаходи учні тих шкіл, у яких наразі реалізується проект.

Лілія: Дякую тобі дуже за розмову. Сподіваюсь, що у вже у найближчому майбутньому шкільна освіта в Україні буде саме такою, як ти її описала: не травмуючою, інклюзивною та інноваційною.

 

Інтерв’юерка: Лілія Антонюк,

виконавча директорка ГО «Жіноча Ліга», інтернка секретаріату комітету з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій у Донецькій, Луганській областях та Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, національних меншин і міжнаціональних відносин

Респондернка: Олександра Пєтушкова,

інтернка секретаріату комітету з питань освіти, науки та інновацій

Undefined