Аліна Михайлова: про жінок на фронті та колабораціонізм «в тилах»

Лілія: Аліно, часто у консервативних колах розвивають риторику щодо того, що «війна – це чоловіча справа», тож там немає місця для жінок, адже вони – слабка стать, яку потрібно захищати. Тобі 25 років, з яких мінімум 5 ти провела у зоні бойових дій, розпочавши як волонтерка і дорісши до ролі керівниці медичної служби. Розкажи, будь ласка, що спонукало тебе «піти на війну»?

Аліна: Я не мислила категоріями «чоловіча-жіноча справа» у момент, коли приймала рішення зайнятись волонтерською діяльністю, а згодом долучитись до добровольчого підрозділу. Поштовхом для цього стала анексія Кримського півострову, а вирішальною точкою – війна на Сході.

У 2014 я навчалася на денному відділенні в університеті і одночасно активно займалась волонтерством. Поєднувати ці дві сфери було досить складно. Але найважчим було для себе зрозуміти, що я можу бути корисна на фронті. Я часто запитувала себе, що я можу зробити для суспільства та для тих, хто зараз відстоює нашу незалежність, адже, з одного боку, «я не маю медичної освіти і взагалі боюсь крові», тож медицина не для мене; а з іншого боку, я «гуманітарій», тож про авіарозвідку, де стільки дорого вартісного обладнання, «мені краще навіть і не думати». Ці обмеження, які я створювала сама для себе, довгий час тримали мене у рамках виключно волонтерства в тилах. Але коли фонд, у якому я працювала, почав займатись постачанням планшетів для коригування для балістики, то по допомогу найчастіше звертались саме до мене та до моєї колеги-дівчини. З часом прийшло розуміння того, що якщо ти маєш досвід та робиш свою справу професійно, то «гуманітарій» ти чи ні – ролі не грає. Будь-чому можна навчитись. Я пройшла курси з управління безпілотниками, а згодом – курси медичних працівників. Так прийшло розуміння того, що це абсолютно не страшно.

У чому була моя справжня проблема? Я не готова була прийняти відповідальність за чиїсь життя. Але одного дня мені повідомили, що мій близький друг загинув на фронті. Це змінило абсолютно все. Прийшло усвідомлення того, що я не хочу, щоб така ситуація трапилась ще з кимсь і що я готова як в контексті набутих навичок та вмінь, так і в моральному аспекті до того, щоб бути там, де найбільш потрібна допомога у цей момент – на фронті.

Лілія: Ти маєш досвід волонтерства на Євромайдані, у Армії SOS, роботи в Медичному Батальйоні «Госпітальєри», а також у Першій Окремій Штурмовій Роті ДУК «Правого Сектору». Що було найважчим упродовж цього періоду?

Аліна: Важко було як фізично, так і морально. Але саме останнє турбувало найбільше.

Фізично було складно, зокрема, під час другої ротації, на яку поїхала я та моя посестра. Я була водієм-медиком, а вона – медиком. У нас на позиції був будинок, за який потрібно було відповідати: набирати та носити воду з сусіднього села, влаштовувати позиції, перекопувати, набирати пісок в мішки, які потім важили з тонну, тощо. Це була фізична важкість, але з нею ми справлялися досить легко та у піднесеному настрої. Насправді ми могли звернутися до когось із хлопців і вони б радо допомогли (що вони і робили надалі), але перший час ми соромились. Ми не хотіли нікого обтяжувати та давати причини думати, що «оце приїхали тут дівчата, тепер за ними ще доглядай, наче мало до того проблем було». Але потім хлопці, побачивши, як ми у дворі носимось з тими мішками, самі прийшли до нас і запропонували допомогу. У результаті те, що ми з посестрою могли робити тиждень, вони зробили за два дні. З цієї ситуації я винесла надзвичайно важливий урок: просити про допомогу – це нормально.

Морально було неймовірно важко, коли були загиблі, особливо, якщо це був хтось із людей, яких я знала особисто. Також складно було знаходити для себе мотивацію на 5- 6 рік війни. Я часто запитувала себе, для чого я там знаходилась і чи є в цьому всьому якийсь сенс? Інколи основним завданням ставало не поринути у затяжну депресію, коли здається, що все позбавлено будь-якого змісту. Я пережила той етап, коли здавалося, що те, що ми робили на фронті, нікому не потрібно, окрім людей, які знаходились там безпосередньо, і що виходу немає. У той момент мене врятували друзі, з якими ми разом стояли на Євромайдані та які подали мене для участі у програмі «Open World» в Сполучених Штатах Америки. Та поїздка у прямому сенсі витягнула мене з мого внутрішнього болота.

Лілія: Чи багато жінок проходили ті події пліч-о-пліч із тобою та які завдання, зазвичай, покладаються на жінок на фронті?

Аліна: Звісно що у порівнянні із чоловіками жінок в добровольчих батальйонах та на фронті менше. У волонтерському фонді, у якому я працювала, на початку дівчата були в меншості: з 20 людей нас було 2-3. Згодом все більше жінок почали долучатись до цієї діяльності і завдання у всіх були надзвичайно різні.  Я відповідала за ведення комунікації зі спонсорами, управляла наданням гуманітарної допомоги, логістикою. Були дівчата, які займалися програмуванням планшетів для балістики і навчали військових ними користуватись. Хтось працював у конструкторському бюро, складав базпілотні літальні апарати та проводив їх тестування (наша організація має свій безпілотний апарат «Валькірія»).

На фронті дівчат відчутно менше. Коли мова іде про Збройні Сили України, то зазвичай вони займаються бюрократичною роботою та знаходяться в штабах. І це чудово та потрібно, адже, на жаль, у нас «паперова армія» і хтось має відповідати за якісну підготовку рапортів, хтось має подавати заявки на завезення продовольства тощо. Від того, що відбувається в тилу, залежить ситуація на фронті. На моїй практиці мала місце ситуація, коли у нас (добровольців, у яких немає ніяких тилових служб), представники Збройних Сил України просили води, бо їм упродовж тижня її не завозили. І ми з ними ділились усім, що нам передавали волонтери: водою, їжею, одягом. 

Коли я перебувала на ротації у Широкиному, то зустріла ще десь 5-6 дівчат. Варто зазначити, що це село абсолютно пусте: у ньому не живуть місцеві, а тільки розміщуються військові. Я та моя посестра були медиками, а у Збройних Силах України також були дівчата-снайперки. В Авдіївці сиуація була аналогічна: переважно усі дівчата були медиками, але зустрічались і мінометниці, і командирки взводів бойових машин, і ті, хто працював в авіації. Хоча останнє – це одиничні випадки.

Лілія: Загалом, як ти вважаєш, чи потрібні «жінки на війні»?

Аліна: Хоча я не розділяю поділ людей на війні на жінка/чоловік, я розумію, про що питання. Те, як сприймають жінку на фронті, багато у чому залежить від самої жінки, її поведінки та причини, заради якої вона туди прийшла. На жаль, по одній людині можуть надалі судити про усіх і це накладає певний штамп на жінок на фронті. Я зіштовхнулась із ситуацією, коли при чергових ротаціях у керівництва мого підрозділу запитали, чи є серед добровольців дівчата і висловили побажання, щоб їх не було. Я мусила особисто провести розмову із командиром, пояснити, хто я, який у мене досвід, знання, і що я прийшла на фронт не для того, щоб знайти собі  чоловіка або отримати пільги.

Я мала досвід роботи з одним із підрозділів, який попросив підтримки нашої медичної служби під час нічної зміни. У нас, окрім водія, усіх дівчата, але ніколи не виникало запитання щодо, як ми будемо вести себе при обстрілі, або чи знаємо ми техніку безпеки на війні тощо.

На мою думку, у сьогоднішньому світі, коли є безліч світових прикладів жінок, які воюють на рівні з чоловіками у різноманітних умовах, сексистське ставлення до жінок на війні вже давно мало б віджити. Я слідкую в Instagram за військовою із Данії, яка служить в силах НАТО. Вона бігає по 20 км на день, виконує усі задачі, здає усі нормативи на рівні із чоловіками. Невже це не заслуговує на повагу?

Лілія:  Ти повернулась до так званого «мирного життя» зовсім нещодавно. Чи є у ньому щось, що викликає у тебе особливий супротив?

Аліна: Однозначно! Загальна політика держави щодо військових не може не засмучувати. Потроху ми повертаємось до сприйняття військових, яке панувало у  2009-2010, коли військові не мали жодної суспільної цінності та поваги.

Особисто я до війни думала, що в армію ідуть люди, які не можуть реалізувати себе в інших сферах життя, не мають роботи, належної освіти, або переховуються від правоохоронних органів. Таке ставлення частково було сформовано тодішньою політикою держави щодо військовослужбовців. У 2014 ми зіштовхнулись із ситуацією, коли армії не було і доводилось шаленими темпами будувати те, що упродовж десятиліть знищували. Починаючи з 2014 рівень довіри населення до волонтерів та добровольців, військових, армії зростав і в певні роки саме вони очолювали рейтинг довіри. Наразі він падає. Немає популяризації військової служби. У суспільстві відсутня повага, не те що підтримка людей, які були на фронті. Люди не вміють спілкуватись із тими, хто пережив війну. Наприклад, запитання «чи ти вбивав людей», або ж «як багато людей ти вбив» є абсолютно не коректними та аморальними. Люди не думають про те, як буде себе почувати особа, якій їх поставили, після цієї розмови. У когось внутрішні рани можуть бути ще геть свіжими, психіка може бути на межі, і такі запитання можуть спричинити фатальні наслідки. Можна запитати, як людина себе почуває, чи потрібна їй допомога тощо.

Але найбільше проблема, з якою ми стикаємося, – це байдужість. Коли населенню кажуть, що воно стомилось від війни, що на фронті все без змін, що люди гинуть даремно, що потрібний «мир за будь-яку ціну» – це найстрашніше. Нам таке не підходить. Війна вже триває 6 років і ціна заплачена занадто висока. Ви скажіть комусь у 2014 про «мир за будь-яку ціну», яку реакцію отримали б у відповідь? Ми будемо повертати свою країну, своїх людей, будемо боротися за це.

Лілія: Перебуваючи на фронті тобі вдалось створити першу предметно-документальну виставку, що є інформаційним доказом російської агресії в Україні, а також зняти серію відео-роликів з метою виховання у суспільства поваги до Захисників та Захисниць України. Чи вдалось тобі отримати підтримку, зокрема від держави, у популяризації цих напрацювань та чи продовжуєш ти займатись цією роботою і надалі?

Аліна: Від держави – ні. Єдина підтримка, яку ми отримали, – це був дозвіл організувати виставку біля Михайлівського собору і Київської міської ради. Хоча і  це зробити було дуже важко, адже 75% усіх зусиль було витрачено на організацію паперово-дозвільної роботи. Івано-Франківська міська рада була єдиним органом місцевого самоврядування, який дійсно надав нам підтримку: вони виділили кошти для забезпечення перевезення  виставки, закупівлі пального для автомобілів, а також організували проживання волонтерів. Здебільшого уся діяльність виставки трималась на волонтерських засадах. Наразі вона знаходиться на складі Армії SOS і не функціонує, оскільки у мене на те, щоб займатись нею немає ані часу, ані ресурсів. Та і люди почали менше цікавитись темою війни. Наприклад, ми хотіли привезти виставку до Львова і розмістити у Палаці Потоцьких. Для цього потрібно було отримати дозвіл міської влади. Ми спілкувались із відділом культури, вони довгий час готували якісь документи, проводили погоджувальні наради, а згодом все узагалі зам’яли.

Щодо самої виставки, то вона є унікальною у своєму роді: там є те, чого більше ніде не знайти та не побачити, адже ми збирали ці артефакти з 2014. Серед них і російські паспорти, забрані нами особисто під Донецьким аеропортом у росіян, які йшли штурмом на українські позиції. Вона містить снаряди і від ураганів, і від смерчей, якими воювали у 2014. Станом на сьогодні техніка таких калібрів уже не використовується.

Лілія: Наразі ти проходиш стажування у секретаріаті комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки. Який законопроект у межах його роботи ти б запропонувала розробити і прийняти та чому?

Аліна: Законопроект про колабораціонізм, що передбачає кримінальне покарання для колаборантів –людей, які популяризують проросійську, а не українську позицію.  Переконана, що він нам критично необхідний, зокрема, для того, щоб у деяких депутатів позабирати мандати. Мова йде здебільшого про представників політичної партії «ОПЗЖ», таких як Вадим Рабінович, що публічно вмикає гімн Радянського Союзу та пропагує війну і знищення суверенітету України. Але так само він стосуватиметься і людей, які займаються ворожою пропагандою в Києві. На жаль, у нас фронт не тільки на Сході, а і у столиці – серці країни. Мало хто про це говорить, мало хто це розуміє, але щодня йде боротьба за нашу свідомість, і ми з кожним днем програємо. Усі чомусь сподіваюсь, що «ті хлопці на фронті» наведуть порядок і все буде добре. Перепрошую, але скільки можна сподіватись на когось? Час брати відповідальність і на себе. Будь-яка людина може, як мінімум, вчинити наступні дії: вийти на акцію протесту, подати петицію, взяти участь у громадських слуханнях, долучитись до діяльності робочої групи при міністерстві. Просто потрібно хотіти щось робити, а не сподіватися на те, що за тебе всі все зроблять.

Лілія: Підсумовуючи нашу розмову, які, на твою думку, три кроки наразі потрібно зробити Україні для того, щоб відновити свої позиції?

Аліна: Перш за все, необхідно припинити ведення політики меншовартості та виробити чітке розуміння того, що у нас не може бути вектору націленого на Росію і примирення з нею. Не може бути дружніх відносин двох сусідніх держав, коли одна напала на іншу. І не може бути діалогу про «мир за будь-яку ціну». Ми маємо повернути території України. Яким це буде шляхом? Однозначно не через діалог з ДНР-івццями чи ЛНР-івцями. Це призведе до беззаперечного поділу суспільства, який росіяни вкотре назвуть «громадянською війною».

По-друге, потрібно усіляко запобігати появі причин для розколу суспільства і не допускати російської пропаганди. Ми не можемо допустити чергового Майдану.  А суспільні настрої в країні наразі такі, що кожний непродуманий крок влади може спричинити новий спалах.

І останнє – потрібно займатись розвитком української економіки, оскільки без сильної та стабільної економіки не можливо виграти війну. Економіка: це і про людей, і про ресурси, і про техніку.

Лілія: Дякую тобі за таку безмежно цікаву розмову, а також за те, що значну частину свого життя ти віддала захисту свободи та незалежності нашої держави.

alina.jpg

 

Інтерв’юерка: Лілія Антонюк,

виконавча директорка ГО «Жіноча Ліга», інтернка секретаріату комітету з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій у Донецькій, Луганській областях та Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, національних меншин і міжнаціональних відносин

Респондернка: Аліна Михайлова,

інтернка секретаріату комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки

Undefined