Антон Дробович: «Хороший історик, як суддя — перш ніж винести вирок, має все ретельно перевірити»

dro2_0.jpeg

13 лютого до інтернів та інтернок завітав Голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович. Розповів про посаду, яку обіймає, сам Інститут, а також пояснив, навіщо українцям памʼятати про історичні події та чому важливо висвітлювати їх без зайвих прикрас.

Насамперед, як зауважив спікер, він є не директором, а Головою Українського інституту національної памʼяті. Який належить до центральних органів виконавчої влади, а ще є частиною уряду й інструментом, який імплементує політичні рішення. Дробович зазначив, що належить до держслужбовців категорії «А», тобто громадян із високою соціальною відповідальністю. Коли звичайний громадянин є особою зі збалансованою соціальною відповідальністю, державні службовці мають менше прав і більше обовʼязків.

Український інститут національної памʼяті є доволі специфічним органом влади, оскільки має справу не з конкретними речами, які можна осягнути, а з памʼяттю українського народу. Завдання Інституту — розповідати, навіщо українцям зберігати памʼять про історичні події та видатних постатей.

 

Отже, навіщо зберігати памʼять?

Як зазначив Голова УІНП, більшість національних держав (особливо — Франція, Німеччина та Польща) має інститути національної памʼяті. Це обумовлено існуванням на цих територіях державних утворень (як-от Королівство Пруссія на території сучасної Німеччини чи Річ Посполита). Де відбувалися історичні події, які так чи інакше вплинули на перебіг подій і сучасний вигляд державних кордонів європейських країн. Так, німецькі князівства 19 століття прагнули стати єдиною державою. Для цього потрібно було створити наратив, який би висвітлював історію цих утворень, але вже з перспективи однієї країни — Німеччини. Безперечно, створення герба держави й окреслення територій мали неабияке стратегічне значення. Однак наратив виконував іншу, не менш важливу функцію: формував тяглість історії. І чим давнішою вона була, тим легше країна могла легітимізувати своє право на володіння територією. Коли країни створювали історичний наратив — перетворювалися на політичну націю.

Яскравим прикладом є Японія, котра може похвалитися тисячолітньою історією завдяки упорядкуванню «‎кодзікі» — історичної хроніки, яка мала на меті показати тяглість історії та стародавність імператорського роду. Кожен японець відчував спорідненість із давньою історією та був її невідʼємною частиною. Тому це допомогло країні сформувати свою візію. 

Антон Дробович також навів приклад Російської імперії та її підхід щодо формування історичного наративу. За словами Голови УІНП, за часів Катерини ІІ до збирання історичних джерел (літописів, книг і т.д.) та їхньої компіляції в наратив залучалися не лише  російські, а і європейські інтелектуали. Це була масштабна культурна операція, адже історію Російської імперії тоді розглядали не в категоріях років, а століть. І це давало громадянам можливість ставати частиною величної й давньої імперської історії.

Цікавим є наративний підхід у Франції, який передбачав розповідь про саму себе від імені французького народу, відповідаючи на запитання: «Хто вони, що роблять, про що мріють, чого хочуть і чому живуть на цій території?».

Незважаючи на давність і тяглість нашої історії (від Київської Русі й донині), Україна як держава сформувалася лише на початку 20 століття.  Проблематичність зберігати памʼять про свій народ обумовлювалась і тим, що нашу величну історію намагалися «забрати» вороги. Оскільки Київ був столицею Русі, усі хотіли його завоювати, привласнивши його історію й додавши до своєї ще декілька століть. Нині Київ наш — і ми маємо берегти історію: «Коли усвідомлюємо себе народом і частиною історії, стаємо сильнішими, укорінюючись у час і простір. Це дає впевненість та право розпоряджатися простором, а причетність до історії допомагає впевнено йти в майбутнє».

Упродовж століть ворожі держави намагалися «забрати» й «стерти» памʼять про український народ, що ототожнювалося з правом на майбутнє володіння землею. «Фраза «Ми були тут!» прирівнюється до «Ми хочемо тут жити завжди!». Якщо хочемо бути сильними, не маємо забувати ці речі», — зазначив Дробович.

Навіщо Український інститут національної памʼяті?

У 20 столітті склалася ситуація, коли під контролем СРСР опинилися країни Східної Європи, Балтії та Центральної Азії. Перше, що почав робити Радянський Союз — «стирати» памʼять про великі перемоги, історичні події, героїв і постатей кожного народу, який входив до складу СРСР.  У радянський дискурс вводиться таке нове поняття як «совєтский народ» — єдиний народ, який проживав на території СРСР. Тож незручні події з російської історії замовчувалися, а ворожі для Радянського Союзу постаті дискредитувалися. Довести існування окремої української історії було проблематично через відсутність доступу до джерел, викривленість історичних подій і маніпулювання в цій області. Тому нині: «Завдання Інституту національної памʼяті — узяти ці фальшиві й викривлені факти, перевірити їх (а деякі відновити) та популяризувати», — зазначив Антон Дробович.

Голова УІНП акцентував, що інститути національної памʼяті існують не лише в Україні, а й активно діють у Західній Європі. Однак, на відміну від України, у країнах Європейського Союзу памʼять ніколи не стиралась. Завдання Українського інституту полягає у відновленні status-quo. За словами Антона Дробовича, щоби стати свідомими громадянами, варто чесно відповідати на запитання, які стосуються національної історії, не спотворюючи її. 

Після завершення лекції інтерни й інтернки поставили багато влучних запитань. Про те, як можна бути впевненим в інформації, яка може бути спотвореною до нас, Антон Дробович відповів, що потрібно завжди залишати методологічний сумнів, перевіряти документи, звертатися до архіву та співставляти джерела, якщо не збігаються дані. Нині немає гарантії справжності. Водночас наукова дискусія допомагає верифікувати інформацію й прийти до найімовірнішого висновку про те, «як усе було насправді».

Також пролунало цікаве запитання щодо морального права Москви та РФ загалом називати себе Руссю та «руськими», покликаючись на історію Київської Русі та приналежність Москви до неї. Голова УІНП зазначив, що Москва такого морального права не має. Це обумовлено тим, що наратив Росії є більш штучним, ніж історія України, а сама Москва як місто за часів Київської Русі не існувала. До того ж, Московія відрізнялася від давньоруської держави підходами до демократії: на відміну від Київської Русі, там не було віча, а північні та східні князівства перебували під владою Золотої Орди та мали слабкі ідеологічні традиції. Відповідно, немає сенсу довіряти історичному наративові Москви. Україна в даному разі має більше прав, щоби називати себе спадкоємицею Київської Русі. Один з інтернів порушив питання доцільності повернення до «руськості» в українській топоніміці. На це Дробович відповів, що перш ніж це робити, варто все прорахувати та бути впевненими, аби це не зіграло проти нас. Як наголосив спікер, варто створювати якісну продукцію, книги, влаштовувати конференції та виставки. Лише так можна протистояти російському наративові, який часто подає викривлену історію. 

Серед успішних ініціатив Інституту виокремив проект боротьби з російськими міфами про Крим як один із напрямів інформаційного контрнаступу. Однак Голова УІНП акцентував, що потрібно вдосконалювати «систему доставки» через Інтернет та вплив на аудиторію. Це також стосується й теми популяризації історії «українського Криму». На запитання, в який спосіб зберігати комунікаційну стратегію в умовах постійної зміни влади, Дробович відповів, що потрібно випускати якісний продукт, і «чим крутішим він буде, тим більше громадяни довірятимуть Інституту й, відповідно, зберігатиметься памʼять українського народу».

Ведення чесного діалогу без сакралізації та створення власних міфів є також однієї з основ успішної комунікаційної стратегії. Варто розказувати історію, якою вона є, та поважати думку інших. Лише так наша історія може виграти маніпулятивну. На запитання однієї з інтернок щодо випадків, коли в Інституту просили подати факт так, як того хочуть замовники, Дробович відповів, що такого не було та не буде, адже необхідно дотримуватися правдивої історії. Це питання норм і принципів.

«Хороший історик, як суддя — перш ніж винести вирок, має все ретельно перевірити. Інакше він виступає маніпулятором і чинить недобросовісно», — зазначив спікер. Не менш цікавим було запитання про ефективність лібералізму в контексті пришвидшення комунікаційної стратегії та популяризації української історії. На це Голова УІНП відповів, що лібералізм також має свої екстрені методи, проте, на відміну від авторитаризму, сприяє створенню креативного продукту. Лібералізм допомагає вільно й творчо мислити. Якщо його використовувати — Україна, безперечно, переможе.

Ось такою захопливою та плідною була зустріч із Головою Українського інституту національної пам’яті Антоном Дробовичем. Учасники та учасниці Програми стажування дізналися не лише про Інститут, але й винесли для себе багато корисних речей, що стосуються збереження національної памʼяті.

Вікторія Слободянюк

інтернка Управління кадрів Апарату Верховної Ради України

 

Undefined