Нежартівлива історія через усмішки, або хронологія днів Майдану з уст в уста 

Національний музей Революції Гідності

20.02.2020

 

«Він тримав той щит, плакав, але стояв»

«Майдан — приклад героїчності народу, якій немає прецеденту у світі»

«Ми не могли повірити, як же це так, це ж наші люди»

 

Іти Хрещатиком, чути панахидні співи та побачити одинокого чоловіка, котрий сидить на сходах попід Монументом Незалежності. Підтримує руками голову та ховає її в такий власний імпровізований клубок жалю та болю. І виринало моментами: «Пливе кача.. по Тисині..». Не можна сказати, що чоловік занадто дорослий. Можливо, він утратив сина або дочку. Разом із тією впевненістю, що все було недарма. Та, на жаль, нам цього не знати й не дізнатися.

Таким був шлях 20 лютого 2020 року до Будинку профспілок, де відбулася пожежа, кількість загиблих від якої донині невідома. А нині — Національний музей Революції Гідності. 

Та могли ми бути готові до того, що почули цього ранку в тій самій будівлі?

Ні, аж ніяк.

..Моя історія Майдану розпочалась із уранішньої новини про Мустафу Найєма, який вийшов випити кави. Ще тоді сильно посміявся, бо не розумів кореляції між Мустафою та опозицією, за що, відповідно, був засуджений. Увечері все ж таки пішов на Майдан, подивився — студенти танцюють. Ну, подивимося, як вони танцюють..

..Приходив щовечора. Не тому, що був занадто сильним революціонером, просто зустрів дівчину (сміється). А втім, перший тиждень відтанцювали — я поїхав в Одесу додому — уночі прочитав, що Майдан почали штурмувати й відбувається зачистка. Зібрав речі, поцілував дитину та о восьмій ранку спокійно виїхав до Києва. Дуже переживав, що без мене станеться революція. Прибув до столиці о першій годині дня. На щастя, зрозумів, що Майдан просто бурлить. І тоді, коли Денис пішов штурмувати КМДА, направився під Банкову й опинився серед тих, як нас тоді називали — «провокаторів», котрі першими понеслися спілкуватись із президентом. Скажу відверто, ідея ця правоохоронцям не сподобалася (посміхається), тричі вони відкидали нас до Інститутської, тричі ми заганяли їх назад до Банкової..

..Але найцікавішим було те, що кількість людей, які бігли назад — це 300, 400 чоловік. А більшість абсолютно спокійно на Інститутській стояла біля Нацбанку та дивилась. Дивилися, фотографувалися та кричали: «Молодцііі». Усіляко нас підтримували, зокрема, ця підтримка була дуже цікавою, коли тебе розбиває «Беркут». Але, усе ж, серце моє це зігрівало.. Таким був мій перший день Революції..

vmeste.jpg

Так розпочав свою життєву главу під назвою «Майдан. Революція Гідності» Микола Мельник, активний учасник, а нині доброволець. Прийшов він до інтернів та інтернок Програми стажування молоді в парламенті не один, а з Денисом Гайдою — також учасником революції, кіборгом і представником добровольчих батальйонів. Якому й передав наступне слово.

..У мене було трохи все ж інакше. Дізнались із друзями, що розпочався Майдан, вирішили поїхати подивитися, що відбувається. Покатаємося так собі туди й назад (посміхається). Прийшовши на Європейську площу, зрозуміли, що це проплачений Майдан. І що якось не туди прибули. Уже на Майдані побачили студентів. Ніякої символіки партійної. Три дні не знали, до кого прибитися, чи взагалі лишатись. Четвертого дня приїхав батько одного з моїх друзів і відвів нас до «Правого сектору», тоді це ще була організація «Тризуб» імені Степана Бандери. Усі ходили в масках, було страшно (сміється). Думаю, вау, які серйозні «мени»..

..Спочатку це було звичайне простирадло, де червоно-чорним написано «Правий сектор» — так він і розпочався. У день штурму вже кілька днів пробули на Майдані, немиті та голодні. Якоїсь миті прийшла жінка із чоловіком, запросила до себе помитися та відпочити. Ми поїхали, але десь приблизно о дванадцятій нам телефонують, що починається штурм. Одразу вскочили в увесь брудний одяг. І поки доїхали, з’ясувалося, що то була якраз перша сутичка з міліцією, котра вже встигла завершитись. Вирішили не їхати назад, але більшість груп уже відпустили. Нас було десь до 70 людей. І в підсумку залишилося 25, не більше. Й о четвертій ранку розпочався цей штурм..

..Такого я ще не бачив, хоча в багатьох бійках брав участь. Бо жив у селі, а там трохи інші закони (сміється). Для мене це було шоком. Адже настільки сильної жорстокості у своєму житті не бачив. Усі побігли до Михайлівського собору. Усе було не так гарно та гладко, як знає більшість. Монахи, можливо, і ставали живим ланцюгом, але я цього, якщо чесно, не застав. А застав інше — до шостої ранку ми ховались. Розкажу вам чесно, тоді так переживали всі за своє життя, що ховалися ми під стіною Цоя, куди всі ходили в туалет. Де дуже сильно смерділо, певне, це єдине, що й нас урятувало, бо де були одні фекалії — беркутівці якраз не пішли..

..Біля Михайлівського не було вже прямо так багато людей, у церкві не пам’ятаю, бо не рахував (посміхається). На вулиці — до 40-50 людей. Десь о 7-8 годині ранку під’їхав автобус «Беркута», став між двома входами до собору. Я був у шоці тоді, бо прийшов батюшка, каже: «Так, це храм Божий, відкривайте двері та розбарикадовуйте, бо в храм Божий усі мають право зайти» (сміється). Ми стоїмо в абсолютному нерозумінні, кажемо, що нас уночі до полусмерті там забивали, як це взагалі можна уявити. У відповідь: «Ні, відкривайте й не інакше». Ми майже побилися, бо вибачте мене, другий раз не хочеться підписуватися на таке (сміється)..

..Тоді прийшла Руслана.. Яка цілий тиждень сиділа на Майдані, там і хворіла, була вже така збідована, але сиділа на Майдані. Але саме в день штурму Руслана пропала. Поїхала додому (посміхається)..

..А раніше о годині десятій забирали техніку біля Стели, тоді ми й зрозуміли, що щось буде неладне. І от зранку приїжджає Руслана із чоловіком, каже, що нікому дзвонити не треба, чим ми всі до цього й займались. Телефонували до знайомих, щоби брали боєприпаси та їхали до центру, бо тут реально все серйозно. Було багато тих, хто дзвонив, як я, але Руслана ходила та всіх заспокоювала, що ні-ні, не треба ні з ким зв'язуватись..

..Почали збиратися люди ходою на Майдан. Тут теж був доволі неприємний нюанс. Наскільки безглуздим є поняття «натовпу». Інакше й не назвати. Ми сформувалися окремим сотнями з людьми. Ідемо колоною від Михайлівського кругом попри Поштамт. Розуміємо, що потрібно штурмувати КМДА, захоплювати будівлю, щоби десь розміщуватись і створювати стратегічну точку. Ми з прапорами заломлюємося до будівлі, там нікого немає, звичайно, крім охоронців. Виходимо надвір. І просто хтось із натовпу викрикує: «Это люди Януковича». І цей натовп, який ішов із нами від Михайлівського собору, який бачив, як ми формуємося, як збираємося — розвертається та починає нас усіх бити (сміються)..

img_9374.jpg

..Ми не могли повірити, як же це так, це ж наші люди..

..Так і почався Майдан, Будинок профспілок, про що вже більше Микола.

..Маю дві окремі ремарки щодо початку. Перше — це позиція нашої опозиції. Поки був Майдан, ніхто його так не дискредитував як Яценюк, Тягнибок і Кличко. Зранку й до ночі вони виходили на ток-шоу та розповідали, що справжній «Майдан» на Європейській площі, там, де є політичні стяги. А це — узагалі танцюють на гроші Льовочкіна. Вони все одно зрозуміли, що програють — відбулося об’єднання двох Майданів. Пам’ятаю, як несли величезний прапор від Європейки й сюди..

..Саме тоді я відчув, що нація прокидається..

..Організовуватися вже було потрібно, бо була достатня кількість заарештованих після зачистки та штурму Банкової, достатня кількість і захоплених адмінбудівель. Усього було достатньо. Майдан почав усе ж таки формуватися. Українські жінки ще тоді гарно жартували, що «полку вдома прибити він не може, а на Майдані за три хвилини зводить барикаду» (сміється)..

..Єдине, не погоджуюся, що настрій був святковим. Особисто я кожну ніч із ціпком стояв і доволі непогано обморожував кінцівки. Хоча, на вихідних, звичайно, приїздили артисти, було дуже весело, ходили люди, робили дуже багато селфі. За кількістю селфі, дійсно можна сказати, що Майдан був мільйонним. Лише одного дня він був таким. Насправді було тисяч 20 та не більше. 18 лютого взагалі було 6-7 тисяч, бо всі розбіглись із криком: «Зачистка!»..

..Під час першої зачистки в грудні я стояв далеко від «Беркута». А коли вирішив подивитися, що там — отримав по касці. Відповз і надалі охороняв дальні рубежі. Тоді Майдан удалося відстояти. Доволі показовим було те, що десь о другій ночі почав бити набат. Зверху з тих вулиць люди просто бігли та вимагали розібрати барикади з боку «Макдональдса» та Лядських воріт. Хотіли приєднатися до Майдану, але все колючими дротами вже було перекрито. О п’ятій ранку ми вже розблокувались — і народ прийшов підсилювати..

..Саме тоді стало зрозуміло, що українці не погоджуються..

..Не погоджуються, що у владі бандюки, які вважають, що ні з ким ні про що не можна домовлятись..

..Щовихідні оголошували мобілізацію — із регіонів приїжджали люди. Фоткалися, випивали. Нам було дуже образливо, бо в нас був тоді сухий закон (сміється)..

..Почалася славнозвісна акція «Мирного спротиву». Я тоді 18 січня просто вже нецензурно кричав, що не можна йти в урядовий квартал, бо можуть відсікати. Якщо вже йти, то треба залишати сотні для прикриття..

..«Мирний спротив» провалився, майданівські сотні рознесли в Урядовому кварталі. «Режим» оголосив ультиматум, що до шостої вечора має розійтися Майдан. Я просто пішов додому, сформував свій рюкзак. І від Лук’янівської вже собі спокійно пішки дійшов, бо вже тролейбуси не ходили, а метро перекрили. Водночас уже ввечері бачив, як із Майдану біжать кремезні чоловіки з якимись подряпинками та кричать, що зачистка, а їх поранили..

..Біля КМДА дівчата розливали коктейлі Молотова. І постійний крик: «Тримайте щити!», бо людей не вистачало катастрофічно..

..О дев’ятій вечора заявили, що Турчинова поранено. А біля мене був чоловік, якому набоєм пробило обидві щоки. Він тримав той щит, плакав, але все одно стояв.. Тоді коли політик зі «страшним пораненням» мав їхати до лікарні, я відчув, що зараз нас усіх дуже сильно битимуть..

scena.jpg

..Буквально за півгодини «Беркут» пішов на відчайдушний штурм. Нашу лінію знесли. Ми добігли до сцени. Я тоді просто полежав, а по мені пробігав «Беркут». Але в якийсь момент відчув, що вони побігли назад. Здивувався, нічого собі, як це так. З’ясувалося, що від сцени уже народ силовиків гнав назад. Об мене хтось перечепився. Єдиний полонений беркутівець, і той через мене перечепився (сміється)..

..У такому режимі ми до ранку й дожили. Вони в нас стріляли, а ми відбивалися..

 

Коли ми зможемо дізнатися всю правду та повну картину деталей тих днів і чи взагалі колись будемо знати — невідомо. Але слухати, запам’ятовувати та ні в якому разі не забувати — це вже обов’язок кожного з нас. Найбільше, чого дійсно хочеться, щоби такі учасники Революції Гідності зберегли все це не лише в пам’яті, а й на папері — аби нічого не забулось.

Є величезна прірва між розумінням хронології та безпосередньою участю в Революції Гідності. Є не менша різниця між тими, хто «бідкається з пустого в порожнє», що на Сході країни війна, та тими, хто присвячує своє життя волонтерству на фронті.

Не певна територія веде цю боротьбу. 

Це війна цілої країни, розуміння чого інколи не вистачає людям. 

Країна живе у війні вже шостий рік поспіль, а втім рани так само болісні. Кровоточать і кричать від відчаю. Чому немає гідного розслідування, чому немає вироків? 

Запитання відкриті. 

 

Чи є щось, що допоможе тому чоловікові, горе якого навіть невідоме, його пережити? Ні, не думаю. Проте об’єктивне та справедливе розслідування й посадки винних хоча б на якусь малу частину вшанують життя, віддані за майбутнє країни.

Пливе кача.. по Тисині..

Дарія Панченко

інтернка Прес-служби Апарату Верховної Ради України

 

 

Undefined