ВАЛЕНТИН ГЛАДКИХ: «Метою життя має бути апофеоз»

Просвітлення нема ніде,
окрім як поміж мирських пристрастей.

«Лотосова сутра»

***

Справжня фішка буддизму
не в істині, а в шляху до неї…

***

Сіддхартха осягнув просту річ, поки що недосяжну
для талановитого Українського народу: коли треба навести лад
у власній хаті, це у будь-якому випадку доведеться робити самостійно.
Але... геть не обов‘язково самостійно вигадувати давно
вигаданий іншими порохотяг, його можна позичити.

Звичайно, можна, як це люблять і вміють робити шляхтені українці,
піти до сусідів за пилососом, а згодом повернувшись
п‘янезним із сусідою, віником, балалайкою, синцем під оком
та пляшкою горілки, вирішити, що загалом життя
і так прекрасне, то навіщо витрачати
дорогоцінний час на прибирання…

Валентин КорніЙОвич «Drang nach Osten»

 

Політолог за освітою. Філософ за покликанням. Вітчизняний інь-ян, що у два стрибки намагається долати прірви хронічної національної ментальної ретардації й навертає патологічно віруючих у світле майбутнє на універсальний шлях осягнення істини до (а також під час, після і замість).

Адепт тверезого аналізу і безпідставного оптимізму. Слов’янський майстер рафінованого дзену, що витягує білочок з колеса парламентської сансари. Рудра українського політикуму, безжальний руйнівник політичних ілюзій та історичних мітів пересічних українців. Немов індуїстський бог грози й вітрів, політичний експерт розвіює примарні міражі сподівань на вічно новий уряд і завтрашні покращення. Науковець і ерудит – він словами, мов сокирою, вирубає бур’яни всенародного невігластва. Його гостра правда стає холодним душем для наївних і пестить душевні струни інтелектуалів.

Під час спілкування Валентин Гладких виявляється людиною простою і відвертою, щирою, самоіронічною, позитивною і настільки легкою, що якби не фонтануючий інтелект героя, напевно, забулись би його поважні здобутки.

Кандидат філософських наук, політолог й економіст за освітою, протягом 15 років у минулому – головний консультант Апарату Верховної Ради України. Автор численних аналітичних публікацій та інтерв’ю. Його перу належать дві  художні книги: збірка поезій «ДК dance: Танатос VS Ерос» і прозовий твір «Drang nach Osten. Короткі нариси історії філософії Сходу в анекдотах. Українсько-психоаналітичний контекст».

Володіє українською, англійською, японською і російською мовами.

«Моє кредо як політичного аналітика: „Enjoy!”. „Улыбайтесь, господа, улыбайтесь! Самые большие глупости в мире делаются с серьезным выражением лица” :-) Наприклад, таким, як у мене на цьому фото»

«Моє українство є результатом свідомого вибору… Для мене українська мова є статусною»

– Валентине, що сприяло вашому інтелектуальному становленню та формуванню філософського світогляду?

– Так само як і інтелектуальне становлення будь-якої людини, мій розвиток – це результат певних вроджених здібностей та освіти. Як каже народна мудрість: «Якщо зайця довго бити, сірники буде запалювати». Я закінчив філософський факультет КНУ імені Тараса Шевченка. Єдине, чого там навчають, – це мислити. Усе інше можна дізнатися у довідниках. Також вдячний своїм батькам, які вчасно простимулювали моє бажання займатися самоосвітою. Словом, спільними зусиллями гратися сірниками мене навчили.

Розкажіть, будь ласка, про свою родину. Звідки ваші батьки?

– Мій дід народився у 1915 р., пережив дві світові війни і голодомор, дожив до Незалежної України. Він завжди позиціонував себе як українець. Прізвище моєї прабабусі – Потапенко, що не залишає простору для інтерпретацій. У мене в родині не було питань щодо етнічної приналежності: усі знали, що вони є українцями. Окрім того, дід розповідав мені сімейні байки про те, як наш далекий пращур козацький полковник Гладкий прийшов зі Стародубщини і воював разом із Хмельницьким. Це не характерно для радянського егалітарного суспільства, проте мій дід пишався своїм походженням.

Моя мати з Чечні. І я там жив кілька місяців у дитинстві: відкриття Олімпіади 1980 р. в Москві дивився у своєї бабусі по чорно-білому телевізору в Ґудермесі. Був у Ґрозному. Але Чечня не справила на мене якогось сильного враження, події 1995 р. значно більше вплинули на мої погляди щодо цього народу і країни.

Моя інша бабуся походить з давнього грецького роду. І я навіть вигадав легенду, що колись мої давні пращури програли вибори Періклу в Афінах і відповідно до принципу остракізму були вимушені залишити місто-державу й виїхати в колонію. Так опинились спочатку на території Чорного моря, а потім і Азовського, де через багато років мій дід і знайшов мою кохану бабусю. Мені приємно відчувати, що в мені тече кров Сократа, Платона – це лестить моєму самолюбству, але не більше. Дивлячись, як греки люблять працювати, я розумію, звідки у мене така «працелюбність» (сміється).

Напевно, виховання значно вплинуло на становлення особистості?

– Я виріс в умовах, коли становище сім'ї накладає додаткові обов'язки і додаткову відповідальність, а не надає додаткові права чи привілеї. Мій дід був людиною авторитетною, мудрою й шанованою. Батько теж був відомим у місті й вимагав від мене поводити себе шляхетно. Я був самостійним і сам відповідав за свої вчинки – батько ніколи не вирішував мої проблеми. На мій погляд, це абсолютно правильна й адекватна позиція.

Ви виросли на Донбасі, у певному культурному середовищі. Як воно на вас вплинуло?

– Завдяки тому, що я виріс у своєрідному російськомовному гетто на робітничій окраїні промислового міста, я на відміну від багатьох, якщо не більшості українців, не маю комплексу меншовартості української мови: вона народилася у мене не в селі, а в університеті імені Тараса Григоровича Шевченка, у найкращому навчальному закладі України. Це є мова освіти і культури. У своїй групі в університеті я був єдиним, хто перейшов з російської на українську; багато приїжджих україномовних переходили на російську – вони таким чином намагалися позбутися якогось свого тягаря, приїхавши з сілької місцевості. Для мене ж українська мова є статусною. Якби я їхав на зустріч із російськими гопниками, то вільно перейшов би на російську – для мене це мова російського ґетто.

Водночас є дуже хибне уявлення про те, що таке Донбас. У мене в школі вивчали українську, хоча російську мову, літературу, історію – набагато краще. Загалом спілкувалися російською, але в 1991 р. мій дід сказав: «Радий, що дожив до цього моменту, від сьогодні я буду розмовляти лише українською».

Так збіглося, що весь мій протестний потенціал підліткового віку реалізувався із початком перебудови. Я самостверджувався як українець, кидав виклик системі, з 1989 р. ходив у школу з синьо-жовтим прапорцем. Відтоді я – радикальний антикомуніст, антисовєтчик. Я відмовився вступати в комсомол у школі, не ходив на суботники й демонстрації. Звісно, я підводив це під якісь політичні моменти (не поділяю поглядів чи не хочу нести портрет Леніна). Та насправді таким чином демонстрував свою винятковість. Це був мій вибір, протест. Складний підлітковий вік.

Але це все одно певною мірою є збігом обставин. Швидше за все я є лише продуктом свого часу. Усе могло бути інакше. Про мене колись навіть писала «Піонерська правда». Я міг би бути комсомольським лідером чи комуністичним діячем, якщо б інакше склалося соціально-політичне життя, а може навпаки – дисидентом. Хто знає…

Цікаво, що ви це усвідомлюєте і чесно кажете – а не позиціонуєте себе завзятим патріотом від народження, як часто буває.

– Тому що я в першу чергу людина, homo sapiens. Звичайно, знаю правильні відповіді на питання. Але якщо ми проводимо самоаналіз, то треба йти до кінця. Треба не боятися зазирнути у глибини свого підсвідомого, як казав К. Юнг. Я дисертацію писав про дзен – то маю глибше дивитися в себе і бути чеснішим із собою, ніж більшість людей. Не вважаю себе білим і пухнастим. Я знаю, який є. Усвідомлюю, що все те, що коїло людство, у принципі можу зробити і я. І чим швидше і глибше я це усвідомлю, тим легше мені буде давати собі раду. У тому числі з питаннями патріотичними. У будь-якому випадку моє українство є моїм вибором, десь свідомим, десь несвідомим, десь результатом збігу обставин, але в жодному разі не є вимушеною мімікрією.

 

«Якщо є покликання – ніколи ні на що не треба його розмінювати»

Згодна, дякую за відвертість. Ви за першою освітою менеджер?

– Так, менеджер-організатор виробництва (сміється). Це був компроміс і збіг обставин.

– Навіщо після бакалаврату з менеджменту вступати на перший курс з філософії?

– Можна думати, що я втратив п’ять років в університеті чи п’ятнадцять – у Раді, але це не так. Мені потрібен був не диплом, а знання. Я цілеспрямовано навчався. Мені реально подобалось, я отримував кайф від навчання – і результати говорять самі за себе. Я був одним з небагатьох, хто сам свідомо поступив на цей факультет. І я був старшим за своїх одногрупників – більш соціалізованим, відповідальним. А для філософії життєва зрілість має значення. Також у мене був досвід навчання у ВНЗ – тобто вже кращі стартові умови.

Чому стали філософом?

– Завжди хотів. Від самого дитинства знав, чим хочу займатися: хотів знати якомога більше про світ, у якому живу, про себе і своє місце у цьому світі.

На філософський факультет потрапив тому, що у 1989 р. побачив журнал з уроками китайської гімнастики ушу. Навчався за спеціальністю «політологія», оскільки там додатково до філософії проходили політологію (релігієзнавства тоді ще не було). Пам’ятаю, викладачі говорили про мене: «Валік розумний, хоч і політолог». Але мене цікавила і цікавить саме філософія.

Є повчальна історія про Фалеса. У відповідь на дорікання оточення, що філософія є непотрібним заняттям, він передбачив великий врожай оливок, скупив усі маслобойні і казково розбагатів. Після того в усіх відпали питання, чи треба займатися філософією. Суспільство влаштоване так, що люди тяжіють до діяльності, яка може дати їм визнання, високий соціальний і матеріальний статус. І якщо я хочу, щоб люди займалися філософією, то мушу показати всім: самопізнання дає не лише це, а набагато більше. Мені не потрібен золотий годинник або крута машина – але тоді до моїх слів прислухатимуться більше.

«Фаселіс. Розминувся майже на дві з половиною тисячі років з Олександром Великим, який „гостював” якийсь час у місті з весни 334 р. до н. е. перед останнім своїм кидком на Схід»

– Чому в дисертації досліджували дзен-буддизм?

– Тому що мій світогляд близький дзенському, можливо, це відповідає моєму психотипу. Можливо, свою роль зіграло захоплення східними бойовими мистецтвами, яке спонукало вивчати китайську та японську культури.

Коли навчався, багато публікувався, брав участь у наукових конкурсах. Уже на третьому курсі мені запропонували продовжити навчання в аспірантурі. Після закінчення мав вибір: кілька кафедр запрошували до себе писати кандидатську та продовжити роботу в університеті. На жаль, на ФІЛОСОФСЬКОМУ факультеті чомусь престижніше вивчати ПОЛІТОГІЮ, але я завжди хотів бути доктором філософських наук, а не політичних, тому пішов на ту кафедру, де мав можливість писати на цікаву для себе тему.

– Пишете докторську?

– Ні, не пишу. І не знаю, чи буду – наразі не бачу доцільності.

 

 «Японська мова дуже сприяла випрацюваною мого літературного стилю, письма й мовлення»

– Ви володієте японською. Як так сталося?

– Володію японською – звучить претензійно. Можу слова до купи скласти в речення. Як сталося? Зазвичай на це питання відповідаю так: в усьому винний радянський журнал «Здоров’я», де якось побачив вправи з ушу. Спробував зробити кілька вправ – і в мене нічого не вийшло! Я був реально ображений: усе життя займався спортом і не зміг зробити елементарні вправи. Відтоді регулярно практикую. Тоді не було такої величезної кількості книжок та фільмів, присвячених східним бойовим мистецтвам. Пригадую, як розшукував інформацію крапля за краплею – вклеював у зошити вирізки з різних газет і журналів.

Потім з’явилися естетична й філософська складові: перша філософія, яку я засвоював, була не західноєвропейська… Даосизм, буддизм.

– Наскільки важлива для Вас японська мова?

– Дисертацію присвятив Японії. Щиро кажучи, для дослідження японська мова не дуже знадобилася, хоча на захисті голова спеціалізованою вченої ради зазначив: «Досить вже вашої японської! Бо ми до кінця захисту самі нею заговоримо!». Проте вивчення японської мови дуже сприяло  випрацюванню мого літературного стилю і навіть мислення. Уже за це я дуже їй вдячний!

– Ви стажувалися в освітніх закладах Польщі, Нідерландів, Румунії. Напевно, окрім англійської та японської, знаєте й інші?

– Ні. Для мене володіння мовою означає можливість задовольнити свої комунікативні потреби. У кожного вони свої: комусь достатньо знати дві фрази, а хтось потребує читати й перекладати технічні тексти. Чим краще ти знаєш рідну мову – тим складніше вивчити іноземну, бо тим більше слів треба вивчити і тим складніші конструкції ти вживаєш у своїй мові. Якщо у когось із наших політиків обсяг слів – триста, то можна опанувати і двадцять мов.

Так, я вивчав у школі французьку. Зможу зі своїми друзями перекинутися кількома фразами грузинською. Рік вивчав в інституті китайську, про що навіть зазначено у дипломі. Але у жодному разі не можу сказати, що володію цими мовами.

Я не претендую і на те, що добре володію англійською. Мені хотілося б мати вищий рівень. Та й українську хотілося б краще знати… Нема меж досконалості.

Стратегічні економічні потреби і безпека (SENSE in Poland, 2008)

 

«Позаду мене музей, названий "Нью-Йорк Таймс" кращим художнім музеєм у світі» (стажування у T.M.C. Asser Instituut в Гаазі, 2011)

Церемонія закриття в Інституті Аспена в Румунії (Aspen Institute Romania, 2013)

 

«Той, хто здатний аналізувати тенденції у суспільстві, розуміє, що буде в майбутньому»

Ви маєте досвід праці в юридичній бібліотеці Конгресу США. Що найбільше запам’яталося?

– Треба вивчати не історії успіхів, а історії поразок – так можна навчитися набагато більшого. Мене вразило, що в Америці цим займаються професійно. Спеціальний сектор Конгресу США постійно шукає проблеми, що дозволяє прогнозувати і в разі їх виникнення вже мати рішення. Вони працюють на випередження, на відміну від нас. Це при тому, що США вирішують значно складніші проблеми, ніж стоять перед Україною.

Білий дім у Вашингтоні, США (White House, 2010): «Білки на мене просто кидалися. І коли люди питають, як мені це вдалося – відповідаю, що просто купив в магазині горішки»

– Життя за кордоном інше?

– Я багато подорожував. Насправді за кордоном люди живуть не багатше ніж ми, але більш якісно. Є свої плюси і у нас: Україна – це країна необмежених можливостей для людей з обмеженими можливостями. Бо на Заході людина без освіти може бути не головою парламентського комітету, а безробітною або у в’язниці – явно не на високих державних посадах. Водночас треба розуміти, що Білл Гейтс в Україні теж був би емігрантом або безробітним. Такі в нас соціокультурні умови. Культура стимулює еволюцію особистості, визначаючи те, які риси людини будуть розвиватися, а які ні. В Україні відбувається негативна селекція, для «успіху» потрібні далеко не найкращі людські якості.

 

«З двох речей, що бентежили душу Канта, мене бентежить лише одна – зоряне небо. Люди ходять в церкву – а я в планетарій…»

– В інтерв’ю журналу «Країна» своїми улюбленими місцями Ви назвали бібліотеку, спортзал і планетарій.

– Так! Бібліотека вже менше, бо я кандидат наук і можу брати книги додому. А нещодавно ще й електронну книжку собі придбав. Оскільки навчався, то кожної суботи-неділі їздив до Національної бібліотеки імені В. І. Вернадського читати книжечки. Під час навчання у Слов’янську ми з другом мали  навіть власні місця в читальному залі. Бібліотекарі зустрічали як рідного, відкладали для мене пресу.

 Зараз вже є інтернет, бібліотека вдома. Хоча все одно, у бібліотеці є свій шарм. Сам факт перебування й читання книжки в бібліотеці відрізняється від читання на дивані.

– Ви багато читаєте? Що можете порекомендувати майбутнім держслужбовцям?

– Можу із сумом констатувати: сьогодні, на жаль, читаю значно менше, ніж хочу, потребую і звик.

Вважаю, що до процесу прийняття управлінських рішень не мають права наближатись люди, які не прочитали двох книжок Джареда Даймонда. Це «Зброя, мікроби і харч: Витоки нерівностей між народами» і «Колапс».

– А планетарій?

– Планетарій – це святе! У дитинстві дідусь за допомогою футбольного м’яча і лампочки показував, як відбувається зміна дня і ночі та пір року. Перші мої книжки були про зорі, планети, мандрівки…

З двох речей, що бентежили душу Канта, мене бентежить лише одна – зоряне небо. Чому – я не знаю! Люди ходять у церкву – а я в планетарій. У кожному місті, де буваю, обов’язково відвідую планетарій. Навіть у Вашингтоні був у планетарії. Коли приїхав до столиці, приходив щотижня і, напевно, відвідав усі програми, наявні у Київському планетарії. Люблю сузір’я, міфологію, пов’язану з ними.

«Футбол – це моє перше кохання… Як дзен… кожен, хто побачить, як я граю в футбол, може зробити висновки і про все інше»

– А як щодо спорту?

– Професійно займався плаванням, а також футболом, дзюдо і самбо, карате, в’єтнамськими напрямками ушу.

Колекціоную моря, у яких купаюсь. Пірнув у Північне море в Гаазі у грудні – це вимагало певних зусиль! Колись купався у Балтійському морі в Юрмалі, теж у грудні. В Америці в листопаді поринув в Атлантичний і Тихий океани, було ще тепло.

Граю в футбол за команду інтернів, у минулому сезоні грав в аматорській лізі Києва. Футбол – це моє перше кохання. Я народився й виріс із м’ячиком. Це частина мого життя. У кращі роки грав навіть у вищій лізі з пляжного футболу. Словом, футбол – це не просто гра. Це життя.

– Як дзен?

– Як дзен. Неважливо, чим ти займаєшся – важливо як. Якщо людина є щирою – вона проявляє себе в усьому з максимальною самовіддачею: чи грає в футбол, чи пише дисертацію. Тому вважаю, що кожен, хто побачить, як я граю в футбол, може зробити висновки і про все інше. Скажу навіть, що серед усіх фіналів життя померти на футбольному полі – можливо, один із найкращих Не те, щоб я прагнув цього,але це прикольно... навіть з естетичної точки зору (сміється).

Тріада Вадо

«I have done it!» після купання у Північному морі в Гаазі у грудні: «Це вимагало певних зусиль!»

 

Що Вам ще цікаво?

– Усе. Як писав В. Маяковський: «Всё в журнале интересно. – Дочитаю весь, хоть тресну!».

Презентація першої опублікованої книги у Книгарні «Є» (Київ, 2012). Письменник і поет Валентин КорніЙОвич позичив псевдонім від свого діда, модернізувавши по батькові

Скільки книг ви написали і скільки опубліковали?

– Видані дві. Є дисертація. Маю кілька літературних проектів, виношую ідею написати наукову книгу.

Ваш стиль легкий і саркастичний – часом здається, що за цим приховані смуток і трагічність. Ви інколи відчуваєте сум?

– Безумовно, завжди. Я сповнений суму, аж за край (сміється). Та мені вдається вийти за межі себе і навіть зробити предметом осмислення свою свідомість. Я рефлексую свій сум винятково з позиції, що це прикольно. Ф. М. Достоєвський сказав з цього приводу, що «розумна і порядна людина може відчувати лише смуток і сум» (сміється). Усвідомлення трагічності людського буття не є підставою, щоб із цього приводу сумувати. Коли мені не весело і не радісно – я лежу у себе в кімнаті й дивлюся у стелю. Зі мною спілкуються не для того, щоб я використовував когось як донора, а тому що зі мною весело й легко. Мені не важко бути такою людиною, принагідно безкорисливо допомагати друзям.

Усе має тенденцію розвиватися від поганого до гіршого. Я не бачу сенсу метушитися: єдине, що можна змінити на кораблі, що тоне, – це своє ставлення до цього, свій настрій. Життя – це шлях до смерті, від самого народження. Тільки ми не усвідомлюємо цього у 15, а у 80 сліпа істина стає зрозумілою (сміється). Хоча насправді це самоочевидно.

А поезія – це мистецтво, тож мої вірші це не автобіографія. Безумовно, у мене розвинена емпатія. Це чутливість. Треба не боятися жити. Біль – це механізм адаптації живого організму до середовища, без якого людство не вижило б. Мені болить, отже, я живу. Але немає таких  віршів, на які я не зміг би написати пародію, у тому числі на власні.

– Ви буваєте серйозним?

– Я завжди дуже серйозний. Один мій друг казав, що сприйняття мене несерйозним є найбільшою помилкою, яку можуть зробити люди. Як би я себе не поводив і що б не казав – я завжди дуже серйозний. Як казав С. Маршак: «Эй, не стойте слишком близко – я тигренок, а не киска».

«Біля монастиря Гумору. Я серйозний, без жартів»

Наскільки взаємопов'язані вірші у збірці «ДК dance: Танатос vs. Ерос»?

– Це цілісний літературний твір, вірші написані від 1999 р. до 2011 р. Люди, які читають окремі вірші врозкид, самі себе обкрадають, оскільки втрачають внутрішню динаміку ідеї, яка вкладена у працю.

Перша книга «Drang nach Osten» прозова. Це більш серйозний жанр, тому що вірші пишуться – а прозу треба писати.

– Ваша книга унікальна: оригінально викладений філософський текст рясніє українськими прізвищами, які витягують зі східної простації до наших реалій. Не боїтесь так деталізувати й завжди говорити правду?

– Ті, про кого там написано, книжок не читають. Тому вірогідність того, що вони це побачать, прагне до нуля.

Який був наклад?

– Тисяча примірників, розійшлись і в електронному вигляді. Я писав популярно, щоб люди розуміли. Помилявся, сподіваючись на більший розголос, на резонанс, який спричинить освічений прошарок.

Цьому контингенту може бути складно переварити те, що викладено грубо.

– Я співчуваю освіченому прошарку, який не спроможний відрізняти форму від змісту. Але знову: я не робив цю книгу для освіченого прошарку чи для того, щоб покласти її на вівтар служіння батьківщині. Я просто об’єктивував свою суб’єктивність. Я міг би, як М. В. Гоголь, спалити другий том і знати, що написав.

Мені було цікаво викласти ідеї, які мав зі студентських років. Мої друзі використовують цю книгу під час викладання – пояснюють принципи даосизму, буддизму на основі моїх наочних прикладів. І я писав її як філософську з метою показати, що ця наука вічно жива, що її варто вивчати. Що філософія ставить питання і дає відповіді, актуальні у будь-яку епоху.

На мій погляд, книга вартісна: метафорична і практична, із безліччю дотепних прикладів. Її цікаво й легко читати.

– Я писав популярно, щоб люди розуміли. Але багато хто має іншу думку.

Книга багатошарова – хтось бачить лише політичну картину. А там є безліч алюзій прихованих і неприхованих на класику літератури української, світової, східної. І люди, які не знайомі з японською літературою, не можуть цього там помітити. Це є нормально.

У цієї книжки є одна велика вада: більшість прикладів, згаданих осіб підуть у небуття значно швидше, ніж зникнуть ті процеси, які вони уособлюють.

Можна скласти словничок для наступних поколінь.

– Так, щоб люди розуміли контекст. З іншого боку, в «Історії одного міста» М. Є. Салтикова-Щедрина важко сьогодні прогледіти тих персонажів, про яких він писав. Залишається загальна філософія. У мене картина того стану України, у якому вона перебувала на перетині 2010 р., після помаранчевого Майдану і до Революції Гідності.

Хай моя книга буде історичною пам’яткою – я не ображусь (посміхається).

Про що інші згадані Ваші книги, над якими працюєте?

– Одна книга про компроміси. Людина деградує не миттєво – а непомітно. Вона йде на компроміси поступово, крок за кроком – і в певний момент помічає, що сталось щось не те. Хочу написати художній твір про політиків, які обрали матеріальні цінності замість втілення своїх мрій.

Пишу наукову книгу про роль природного відбору в житті сучасного суспільства і окремих його громадян, на основі своїх лекцій на каналі «Рада» про теорію еволюції і природній відбір. Усе тече, усе змінюється у процесі взаємодії з середовищем – але і середовище змінюється у процесі взаємодії з тобою. Це праця з філософським осмисленням соціальних процесів, яка матиме прогностичну і практичну цінність. Щоб не стихійні відносини, а наше бачення формувало майбутнє. Я написав книгу про природний відбір – уже частина збулася.

Не боїтесь, що вкрадуть ідею?

– Якщо вкрадуть – я маю її реалізувати краще, щоб мої конкуренти побачили всю свою нікчемність. Я ніколи не приховував інформацію – навпаки, не боявся конкуренції. Треба розвиватися!

Знаю, що ваші книги є у Бібліотеці Конгресу США. Перекладені англійською?

– Так, є обидві, неперекладені. Правда, в аналітичні огляди, які готують у юридичній Бібліотеці Конгресу США, потрапили кілька моїх статей, присвячених виборам в Україні – вони вже перекладені цитатами. Узагалі мої статті виходили в багатьох країнах і англійською, й іншими мовами. Але у мене не було такої мети.

Ви багато публікуєтеся у друкованих й електронних виданнях, маєте кілька блогів, постійно даєте інтерв'ю як експерт. Чи часто про пишуть вас?

– Часто даю інтерв'ю. Нещодавно про мене написали у журналі «Країна». Друзі кажуть, Володимир Яворівський у своєму романі «Лежати!!! Суд іде!» змалював персонаж, прототипом якого міг бути я. Не знаю, наскільки це відповідає дійсності. Лесь Танюк також згадував мою скромну персону разом з багатьма моїми колегами у своїх щоденниках, бо я мав щастя тривалий час працювати під його керівництвом і маю нахабність вважати його одним із своїх вчителів. Зрештою, плекаю надію, що знайду безсмертя у мемуарах своїх чисельних талановитих і навіть геніальних друзів – філософів, письменників, поетів. Сьогодні їхні імена не надто відомі широкому загалу, але впевнений: у майбутньому вони однозначно посядуть заслужене місце у пантеоні діячів української науки, культури. Може, на старості років, пригадуючи молодість і мене згадають не злим тихим словом.

Стосовно своїх виступів на радіо та телебаченні можу сказати одне: вони є для мене побічним продуктом, я не мав жодної мети потрапити на телебачення. Писав аналітику – і якось запропонували прийти на «NewsOne», на 112-й. Після цього почали запрошувати на «Еспресо TV» і так далі.

Нещодавно почав вести «Суб’єктивні підсумки дня»  на «NewsOne» в середу о 23:00. Два місяці тому запросили на радіо «Nostalgie 99 FM» вести авторську передачу «Український дзен» о 19:00 у п’ятницю. Це навколополітична передача. Усе почалося з мого веселого проекту на Facebook «Пісня в подарунок». Від пісень я відмовився, і зараз запрошую гостя, з яким спілкуємося на різні теми.

Так сталося, що даю багато інтерв’ю. Без цензури. Але цензура і непотрібна, бо система «цензури» працює не так, як її собі уявляють люди далекі від ЗМІ. Гостьові редактори прекрасно знають, хто з гостей що може сказати і  чудово орієнтуються, кого з експертів не варто запрошувати коментувати ту чи іншу тему.

Я був одним із небагатьох, хто не гребував ходити на 17-й канал, який вважався сепаратистським, із прямими включеннями з Донецька та іншою  всілякою маячнею. Ходив, бо вважаю, що треба використовувати будь-які майданчики для того, щоб доносити свої ідеї. Не варто обмежуватися тим, щоб переконувати однодумців.

Де хотіли б публікуватися і виступати?

– У Вашингтоні при вході в приміщення Brooklin Institution є золоті таблички – «Фукуяма», «Кіссенджер»… І там внизу ще багато вільного місця (посміхається). Звичайно, я не образився б, якщо б моє прізвище з’явилося на тих золотих табличках (сміється).

Так, безумовно, я хотів би досягнути такого рівня, щоб мене запрошували до Конгресу США як фахівця й експерта. Виступав, наприклад, у Бібліотеці Конгресу з доповіддю про ситуацію в Україні у 2010 р. Ще хотілось би, щоб принаймні мої книги перекладали англійською.

Держдеп США, 2010 р.

 

«Перебування у стінах ВРУ формує свідомість… це відмінний інструмент для здобуття певних якостей»

– Як Ви потрапили у Верховну Раду і як це впливає на Ваше життя?

– Залишився після закінчення Програми стажування у ВРУ, участь у якій поєднував із навчанням на п’ятому курсі. Прийшов до парламенту ще студентом-політологом, для мене це була «вища ліга». Стажувався під керівництвом Леся Степановича Танюка. Пишаюсь, що працював з ним. Ця людина – світла пляма в моєму житті. Він же мене взяв мене на роботу. Приємно, що він згадував про мене у своїх щоденниках…

Багато чому тут навчився, це була величезна школа й корисний досвід. Перебування у стінах ВРУ, безумовно, розширює свідомість – інакше дуже слабке розуміння того, що відбувається у країні. Коли бачиш в Раді, як відбувається процес прийняття політичних рішень, розумієш краще, що потрібно для добробуту в суспільстві. Тим, хто бачить себе у політиці або на держслужбі, є чого навчитися в Парламенті, бо це місце, де можна вивчити матчастину держаного управління, побачити його зсередини. Проте не варто залишатися і робити кар’єру – її у Верховній Раді немає.

Валентин Гладких, 2015 р. (інтерн 2001–2002 рр., Комітет ВРУ з питань культури і духовності): «Участь у Програмі змінила траєкторію мого життя: я став державним службовцем, і вже 14 років працюю в українському парламенті»

 

«Верховна Рада – це портрет українського суспільства»

На початку липня, за кілька тижнів до звільнення, на зустрічі з інтернами ви зазначили: «Сьогодні ані у мене немає доцільності перебувати у Верховній Раді, ані у ВРУ немає потреби в мені… Але в будь-якому випадку, я виконую свої обов’язки сумлінно. Слідую своїй дхармі. Це нікому не потрібно, але це веде мене до просвітлення… Проте я більше не вважаю себе гравцем цієї команди».

– Моє ставлення до Верховної Ради не є ворожим – це ставлення лікаря до хворого пацієнта. Більше того, завжди казав, що апарат ВРУ – хребет, який треба зміцнювати. Держава – це не лише політики чи високопосадовці. У першу чергу це працівники державних органів. Державні службовці – це хребет – їх треба не ламати, навпаки треба зміцнювати систему держслужби, допомагати їй еволюціонувати.

А загалом, Верховна Рада – це портрет українського суспільства. Верховна Рада – цвинтар багатьох надій, тут знайшли собі останній притулок чимало перспективних політиків…

Ви інколи епатуєте публіку своїми словами.

– Я кажу не для того, щоб епатувати! Це лише засіб. Хтось з американських сенаторів сказав: «Патріотизм полягає в тому, щоб пишатися тим, що заслуговує на пошану, і критикувати те, що необхідно виправити». Я говорю лише з метою показати, що є проблема, вирішення якої зробить життя кожного краще. Чим раніше люди побачать проблему, тим легше її буде вирішити, бо може настати час, коли вже буде пізно.

 

Робота у Верховній Раді України протягом останніх 15 (!) років для політичного експерта була подібною до контракту з топ-клубом, який грав у провідній лізі і давав можливість професійно зростати

 

«Маю більш міфологічний світогляд, а не раціональний. Я не готовий препарувати небо і Всесвіт так, як препарую політику»

Ви писали про те, що оточення створює лідера, і поки у наших головнокомандувачів немає відповідного оточення, нічого не зміниться. Що потрібно нашому суспільству для реальних змін?

– На сьогоднішній день в українському суспільстві відбувається війна між феодальними баронами. Я як представник буржуазії не бачу себе у їхніх сутичках. Мене вони цікавлять лише тим, що в них виснажується феодальна знать, що рано чи пізно веде до краху феодалізму. Система просто вичерпує себе і неминуче впаде. Ця система соціально-політичних і соціально-економічних відносин, яка склалася після розпаду Радянського Союзу і функціонує в Україні досі, – приречена. Питання лише в тому, чи разом із нею загине українська держава. Це питання дискусійне.

Які варіанти?

– Побудувати каркас нової системи до того, як впаде ця.

Яку систему ви бачите і як її побудувати?

– Вона будується. По-перше, не треба грати під, продовжуючи алегорію, дудку феодальних баронів. Треба створювати абсолютно альтернативні цінності й підходи, паралельні структури. Будь-яка співпраця з ними через «необхідність змінити систему зсередини» є колаборацією. Люди, які на це йдуть, є звичайними колаборантами, які паразитували на очікуваннях суспільства, прагнучи зайняти кращі місця. Вони не мають права приймати політичні рішення в подальшому, коли ця система впаде. Це мусить бути абсолютно непримиренна, чітка і зрозуміла позиція.

 

«Доки страх бути покараним не буде сильнішим за бажання задовольнити свої безмежні апетити, доти будуть скоюватися злочини»

Як у нашій країні можна подолати корупцію?

– Безумовно. Треба для початку знищити її причини. На відміну від українських борців із корупцією, які вважають її причиною усіх проблем в Україні, я переконаний, що це є лише наслідок проблем в українському суспільстві. За нинішнього соціально-економічного ладу подолати корупцію більш ніж проблематично. Треба усвідомити коріння явища. Натомість, «борці з корупцією» займаються пустопорожнім базіканням.

Коли в цивілізованому світі борються з мафією, з корупцією, люди втрачають здоров’я, гроші, родину, життя. Борючись із корупцією в Україні, сьогодні можна стати народним депутатом, купувати будинки, квартири в Америці та Європі, їздити на розкішних автівках – і це все абсолютно безкарно.

Як можна виправити ситуацію?

– Ті, хто вивчав соціальну екологію, знають, що значна частина пустель на Землі мають антропогенне походження. Перші міста зародились у Межиріччі понад 5 тисяч років тому, але тоді там були оази. Пустелю створили люди своїм господарюванням.

Сьогодні ми поводимо себе так, наче стоїмо на пероні вокзалу, за п’ять хвилин маємо поїхати і руйнуємо все навколо. Але проблема у тому, що більшість з нас не мають квитка і на потяг їх не пустять. Час усвідомити, що нескінченно визискувати наявні ресурси не можна. А потім вже шукати шляхи раціонально використання та примноження багатств України.

Українці живуть у запропонованих їм реаліях. Як у наших умовах можна змінити систему?

– Як сказав К. Юнг: «У людській психіці присутнє все: як найкращі риси, так і найгірші. Від соціального середовища залежить те, які риси проявлятимуться». Українська система побудована таким чином, що сприяння й підтримку отримують найгірші риси особистості. Можновладці побудували цю систему і є її продуктом – без неї вони були би безробітними.

Що сприяє тому, що в нашому суспільстві проявляються найгірші риси людей? Перше – це крайня нужденність: люди голодні. Їх бажання споживати суттєво перевищує адекватну оцінку власної користі. У капіталістичному суспільстві мій рівень споживання пропорційний моїй продуктивності. Люди наслідують стереотип чиновників, чий рівень споживання не відповідає їх внеску в соціальний добробут, як прийнято в капіталістичному суспільстві. Це друге. А третє – неминучість покарання. Доки страх бути покараним не буде сильнішим за бажання задовольнити свої безмежні апетити, доти будуть скоюватись злочини. Наголошую – не жорстокість покарання, а неминучість.

Ви писали: «Колись І. Кант сформулював принцип: моя свобода завершується там, де починається свобода іншого. Наївний німець вірив у здатність людини до самообмеження. На жаль, у нас трохи інший інтелектуальний клімат». Можливо, ми можемо розвинути цю якість?

– Це вміння і спроможність боронити межі своєї свободи. Демократія не робить людей сильними і багатими – сильні й багаті люди роблять демократію. Якщо ми хочемо побудувати демократичне суспільство, мусимо спочатку побудувати демократичного громадянина. І коли таких громадян буде переважна більшість, у нас неминуче буде демократія. Для рабів демократію не побудувати – рекомендую подивитись «Доґвіль» Ларса фон Трієра. П. Сорокін дуже добре писав, як формуються соціальні норми репресіями і підтримкою.

Ви відзначали важливість гідних зарплат держслужбовцям. Здебільшого суспільство із цим не погоджується – як, на ваш погляд, пояснити, що компетентна людина повинна отримувати відповідну зарплату? Адже «державний службовець не може бути бідним, оскільки історія неодноразово доводила, що "дешеві чиновники надто дорого коштують суспільству"… чиновник не має бути бідним, він мусить бути підконтрольним».

– Люди обурюються тому, що це не веде до підвищення якості тих послуг, які вони отримують. Треба показати, по-перше, що послуги будуть вищої якості, а по-друге, що вони будуть заробляти достатньо, щоб ці послуги оплатити. Треба створити умови, щоб люди заробляли більше. Громадяни з більшим достатком формують ринок більш якісних послуг. Коли у нас сформується такий клас, то питання зарплат чиновникам в принципі не буде виникати. Як зробити, щоб ця система функціонувала? Зробити чиновницьке середовище більш конкурентним: по-перше, підвищити їм зарплати вище ринкових, по-друге, створити високі умови, запровадити систему анонімної атестації, запропоновану ще Конфуцієм.

 

«Відмовитися можна лише від того, що в тебе є. А відмовитись від прагнень – це самообман, підготовка території для відступу»

Ви казали: «Людина проявляється тоді, коли вона робить вибір критичний, особистісно значущий і взаємовиключний». Як часто Ви самі робили й робите такий вибір?

– «Follow the advice of your heart». Я стараюсь робити вибір, керуючись порадами свого серця – яке в буддизмі є джерелом розуму (а не мозок). Тому тут теж певна дилема. Просто треба відчувати і діяти, як тебе веде. Не треба зраджувати своїх мрій – а мрії не є і не можуть бути раціональними. Треба знати відповідь на питання, ключові для кожної людини: «Де ти? З ким ти? Нащо ти?».

У вас є тест на чесність та інтелект – це три питання: «1. Чи хочете ви бути щасливою і чесною людиною, корисною Україні? 2. Чи хочете Ви бути політиком і їздити на «Мерседесі», мати маєток на Дніпрі і рахунок у швейцарському банку? 3. Що ви зробите, якщо треба буде вибирати?». Як часто ви самі робили такий вибір і до чого це призводило?

– На щастя, для більшості людей ключове третє питання не має жодного смислу. Їм ніколи у житті не доведеться робити такий вибір. І це є велике щастя для них.

А для Вас?

– Мені не доводилося обирати на такому рівні. Але в процесі еволюції життя постійно ставить перед вибором.

«Роблю те, що мушу, і нехай буде, що буде!»

Ви культурно себе поводите, добре володієте собою – на передачах, під час конфліктів, не реагуєте на провокації…

– Нащо мені реагувати? Я сам провокую!.. (сміється)

У стресових ситуаціях залишаєтеся спокійним. Це дзен?

– Я надто надмірний, щоб зважати чужі недоліки. З висоти моїх чеснот вони здаються такими незначущими!.. Я завжди кажу так: «Це всього-на-всього люди. Вони розіп’яли Ісуса Христа. Що я можу від них очікувати?».

Чим можна пояснити ваш зовнішній спокій?

– Проблема – це не об’єктивний стан дійсності, це стан нашого усвідомлення дійсності. Коли буря на морі, а я в човні – мене це абсолютно не хвилює. Треба розрізняти бурю в мені і бурю в морі. У мене немає внутрішнього спокою – навпаки, намагаюся бути максимально збуреним.

Ви буддист?

– Я не християнин – це однозначно. Я однозначно є світською людиною. Категорично виступаю проти клерикалізації політики.

Я не знаю, що значить «бути буддистом». Займатися практикою? Ну так, практикую. От зараз сиджу і практикую. Це, знову ж таки, дзен. Тому що в Японії літературне надбання переважно було створене монахами. Вони писали вірші і вважали це для себе практикою дзен.

Як давно Ви практикуєте?

– Усе життя.

Свідомо?

– Я раніше я просто спав, їв, читав, тренувався. А потім виявилося, що це практика Дзен. Словом, просто знайшов для себе пояснення.

Ви спочатку приходили до певних відкриттів, а потім читали про це у філософів?

– Так, в еволюції свого мислення я пройшов певні етапи, які колись проходила людська думка. Так, мені було дуже сумно дивитися, що те, що мені здавалось унікальним продуктом моєї свідомості, було вже давно відомо людству. Але на певному етапі бачиш, що про щось ти не думав. Для мене таким етапом був І. Кант. Я до цього не доходив в еволюції своєї свідомості.

Це перше. Але з часом доходиш і до іншого питання, коли починаєш помічати ще: а от це вони надумали. Тобто спочатку ти йдеш паралельними шляхами: хтось думає і ти думаєш, потім доходиш до етапу, коли хтось думає, а ти просто вчишся за ними думати. А потім доходиш до етапу, коли бачиш, що обидві сторони одна одну збагачують. Я сподіваюся, що на сьогоднішній день можу не лише вчити гами, але й писати власні симфонії. Наскільки вони цікаві іншим – не знаю.

Ви у чомусь сильно розчарувалися?

– Ні, я нічим не очаровувався. Я займаюся розвіюванням ілюзій. Я живу в світі, який намагається бути максимально позбавленим ілюзій. Почуваю себе у ньому комфортно.

Я захоплююсь багато чим. Я є людиною одержимою, яким би дивним не здавалось таке поєднання. Головне інше: проблема не в тому, чи володієш ти речами або ні – проблема в тому, чи ти до них прив’язаний. Тому їздити на BMW краще, чим не їздити. Але це не вирішальний фактор.  

Що є значущим?

– Значущим є пошук значущого. Або інакше: значущим є конструювання цього значущого. Як людина, яка писала про мовлення, можу сказати: «Смисл як автономна сутність є фікцією». Тобто смисл створюється, а не відшукується. Життя і є процесом створення смислу. Я намагаюся створити своїм життям якийсь смисл, бодай для себе.

Наскільки фактор удачі важливий у вашому житті?

– Критично важливий. Як казали мої давні предки, шляхетні елліни: «Дякую тобі, Боже, що я народився по-перше, людиною, а не твариною! По-друге, дякую тобі, Боже, що я народився елліном, а не варваром! І по-третє, дякую тобі, Боже, що я народився чоловіком, а не жінкою!». То як бачите, мені підфартило вже просто на старті. А якщо продовжувати – вдячний, що народився здоровим, у добрій родині і т.д. Це ж випадковість.

Обставини не завжди залежать від мене, але уміння скористатися ситуацією і досягти чогось – вже особисте завдання. Ніколи не знаєш, що для тебе може виявитися критично важливим у конкретній ситуації.

Озираючись у минуле, можу сказати точно: моє життя є результатом власного свідомого вибору. Це не є випадковість. Не треба відмовлятися від своєї мрії. Якщо є покликання – ніколи ні на що не треба його розмінювати. Я займаюсь усе життя тим, що мені подобається.

 

«Мои приколы известны на всю улицу Ломоносова. Мое призванье в жизни – скорее клоуна, чем философа»

Які герої вас надихають, яким героєм вважаєте себе?

– Я не є героєм взагалі. Мені завжди імпонували люди, які боролися проти насилля. Людині треба допомагати – якщо не безпосередньо, то показуючи можливості і створюючи умови.

Мій улюблений персонаж – Остап Ібрагімович Бендер-Бей. Другий – Альф.

Чому?

– Тому що це дзен! Я схиляю капелюха перед тими, хто писав сценарій про оптимістичного Альфа і його діалоги.

Чого варта пісенька «Смотрите, я играю… оцените красоту игры»! Але в нього було розуміння, його жертвами ставали примітивніші шахраї. Для нього гроші не мали значення, не були самоціллю – були лише голами у життєвій грі.

Якщо б хотів собі полестити – сказав би, що мені подобається Воланд.

Це майстри сарказму. Якщо для Альфа така життєва позиція несвідома, то для Воланда – абсолютно свідома, цинічна. Він карав винуватців, немов кошенят тикаючи в сліди своїх злочинів – але провинились-то вони. І Бендер так само, за великим рахунком, вів людей туди, куди вони самі мали вступити внаслідок своїх вчинків.

Любите таємниці?

– Сам вигадую про себе легенди – про своїх грецьких пращурів, про те, як розкладував пасьянси Катерини ІІ. Це дотепні містифікації, в які не треба вірити…

Немає такої історії, яку я не можу дотепно містифікувати, драми, яку не міг би перетворити на комедію. Одна моя близька подруга якось присвятила мені жартівливого віршика, де були такі слова: «Мои приколы известны на всю улицу Ломоносова. Мое призванье в жизни – скорее клоуна, чем философа» – я цим пишаюся. А якщо врахувати, що одним із головних персонажів у дзен-буддизмі є трикстер, який постійно розігрує і провокує, від якого пішла культура дзенського сміху, – це для мене комплімент.

Якщо б мені вдалося бути таким клоуном, яким філософом був Кант!.. Або таким філософом, якими клоунами були Ю. Нікулін, Л. Єнгібаров... Я просто не розумію серйозного ставлення до життя…

У себе на батьківщині, в Стаханові (Луганська обл.): «Я ще одну легенду вигадав. Коли я народився, йшов сніг – і тепер завжди у мій день народження йде сніг. Мене навіть хотіли назвати Сніжаною – та оскільки народився хлопчик, якось не випало…»

Звідки ви берете стільки енергії та позитиву? Яке у вас внутрішнє джерело?

– Є підозра, що це шизофренія. Ще з часів гуртожитку друзі-психологи розглядали мене як цікавий об'єкт для аналізу (сміється). Усі діагностували у мене маніакально-депресивний синдром. Принаймні акцентуація – це точно.

Але вміння бачити себе в третій особі дає можливість сприймати себе тверезо, посміятися над собою. Проблема багатьох сьогодні – вони не можуть відсторонитися від своєї внутрішньої величі. Проте особистість ілюзорна: вона не ситуативна, її нема. У буддизмі це називається Анатмавада – вчення про ілюзорність «Я».

Якщо Жуль Верн здійснив мандрівку навколо світу, не виходячи з кабінету, хіба це не свідчить про те, що все можна черпати з себе? А вже що є внутрішнім джерелом – таємниця велика…

 

«Я і є рафінований дзен»

У вас цікавий світогляд.

– Так… Якось в інституті під час тестування нас попросили намалювати неіснуючу тварину. Я намалював хом’ячка, якого розірвало від краплі нікотину: «Хом’ячок – це тварина?.. Його розірвало – отже, він не існує?..». Ось цей хом’ячок і є відображенням мого внутрішнього світу (сміється).

Я і є рафінований дзен. Але я не є просвітлений: ще відрізняю щасливий кінець від нещасливого.

«Якось в інституті нас тестували й попросили намалювати неіснуючу тварину. Я намалював хом’ячка, якого розірвало від краплі нікотину…»

Цікаво, що на все у житті ви дивитеся по-філософськи, а коли під час ефірів хтось починає філософствувати (на що ви, напевно, могли б відповісти фахово), ви повертаєте бесіду в потрібне практичне русло.

– Як Будда казав, якщо у вас влучила стріла на полі бою, до вас приходить лікар. Ви ж у нього не запитуєте, як звали його тата, скільки йому років. Він має зробити свою роботу, а не ділитися своїми проблемами чи пояснювати, чому він не став лікарем. Це не мої справи – моє питання: «Ти можеш витягнути стрілу чи ні?». Сьогодні при владі знаходяться люди, які не можуть витягнути стрілу і лише пояснюють, як це важливо чи що їм заважає. Це свідома підміна понять.

 

«Якби я був богом – то Шивою»

Ви провокуєте людей мислити.

– Я не даю остаточних відповідей, а намагаюся спонукати до мислення та пошуку власних. Ще давні греки знали: філософи – небезпечні люди. Вони ставлять незручні запитання. Крім того, філософія є джерелом ентропії, оскільки вона оскільки вона постійно підважує  речі, які для суспільства є табуйованими.

Чому Ви називаєте себе джерелом ентропії?

– Тому що здебільшого моя діяльність деструктивна. Сократ в Афінах був джерелом ентропії. Філософія, мислення є джерелом ентропії.

Я розвіюю ілюзії. Я нічого не створюю. Моя діяльність – здебільшого критика. Це спосіб існування філософії. Я руйную, звільняю місце – для того, щоб хтось створював щось нове. Але наголошую на тому, що деструктивна діяльність також має позитивні наслідки. Незручними питаннями можна підважити засади існування цього конвенційного суспільства.

Як філософ, я переважно працюю зі свідомістю. У мене немає мети конвертувати це в політичний капітал. Як сказав Сократ своїм катам перед стратою: «Якщо б я займався політикою, чи дожив би я до свого віку? Як будь-яка нормальна людина, я волів триматися подалі від політики. Єдине, чим я займався, – це пізнання. Так сталось, що це зачепило ваші інтереси все одно». Тобто я абсолютно мимоволі її чіпляю.

 

«Якщо хтось не розуміє українську і хоче двомовності – хай вчить українську мову і матиме двомовність. Володіння мовою є привілеєм»

Сьогодні багато українців вважають важливим створення російськомовних каналів для адекватного інформування російськомовної частини населення (принаймні щоб вони автоматично не визнавали себе росіянами через мовну приналежність, адже в Україні історично є не лише україномовні українці). Серед них Ярослав Грицак, Святослав Вакарчук. Чи варто, на Ваш погляд, бути більш толерантними? Яке ви вбачаєте вирішення етнічних і мовних проблем?

– Це дуже велика тема. Щодо мови, моя позиція проста: є державна мова. Вона має бути зрозумілою всім громадянам України; приватне життя державу не обходить. Толерантність має бути взаємною. Якщо хтось не розуміє українську і хоче двомовності – хай вчить українську і матиме двомовність. Володіння мовою, як і будь-якими іншими навичками чи вміннями, є привілеєм.

Тоді як не втрачати людей і територію?

– Невже краще нам втратити мову, історію, культуру? Це і є граничне питання: що для нас важливіше? Це вибір тих людей, це інтелектуальний ценз. Для мене нація – це мова, історія, культура – а не територія.

Українська культура в Україні є самодостатньою, а російська у нас не створюється, а споживається – це сурогат, «Владимирский централ», це огризки російської культури. Рівень споживачів російської культури в Україні настільки опустився, що вони споживають лише найгірші зразки російської культури. І на місці росіян я б вже подумав, на кого орієнтуватись – на мене, хто може відрізнити І. Буніна від І. Купріна, або на найпримітивніших. Проте їх позиція: «Ми з тобою не будемо спілкуватися, бо ти бандерівець і не хочеш зректись Івана Франка в ім’я Олександра Пушкіна».

Яке порозуміння може існувати між мною і ними, якщо вони заперечують факт існування мого і моєї держави?

 

«Великих людей і великі нації створюють великі цілі й великі ідеї... Якщо людина зможе досягти успіху, подолавши політичні проблеми в Україні, – це насправді геній»

Любомир Гузар, Богдан Гаврилишин та інші видатні сучасні українські діячі кажуть про важливість поєднання у держслужбовцях порядності, професіоналізму і патріотизму для успішного керування країною і процвітання кожної окремої людини, а не лише цвітіння плісняви у їхніх душах. Який ваш рецепт українського щастя?

– У кожного свої критерії успіху. Для того, щоб Україна перетворилася на сучасну європейську державу, тут має з’явитися прошарок амбіційних людей, які захочуть потрапити в історію, а не на сторінки «Форбсу». Для них політичні амбіції і марнославство будуть важливіші за гроші. М. Саакашвілі – яскравий приклад, він не зациклений на жадібності. От навіщо Александр Македонський пішов в Індію?.. Як і походи Карла Великого чи Наполеона – це просто форма об’єктивізації їх суб’єктивності..

Політика – завжди боротьба за владу, а влада – спосіб нав’язати свою волю іншим. Влада – інструмент, який важливо правильно використовувати.

Повинні бути геополітичні амбіції. Великих людей і великі нації створюють великі цілі й великі ідеї. Скажи, про що ти мрієш, – я скажу, хто ти. Проблема сучасної української еліти – ніхто не прагне виходити на світовий рівень. «Первый парень на деревне, а в деревне один дом» – такий український політичний менталітет зі світоглядом хутора. А є люди, які хочуть володіти всім світом і готові конкурувати на міжнародному рівні як самодостатні і свідомі діячі.

Якщо хтось хоче бути політиком світового рівня – треба реалізовувати себе в Україні. Тому що це great challenge, найвищий рівень складності. Неймовірно складний виклик, більшість зазнає поразки у цьому зіткненні. Якщо людина зможе досягти успіху, подолавши політичні проблеми в Україні, – це насправді геній.

 

«Не можна шукати просвітлення поза мирськими пристрастями»

Якою ви бачите українську мрію?

– На внутрішній частині куполу Ротонди Капітолію США у Вашингтоні зображена фреска «Апофеоз Вашингтона». Апофеоз – це буквально «обожнення», найвищий розвиток чогось, процес перетворення на суб’єкт зі всіма чеснотами. От метою життя має бути апофеоз – довершеність і максимальна актуалізація власного потенціалу. Краще цілитись у досконалість і промахнутись, ніж у недосконалість і влучити.

Я скептично ставлюся до такого «апофеозу можливостей», бо життя людини досить коротке, щоб реалізувати все, що у тобі є, але максимально повно треба реалізувати, що зможеш. І держава повинна максимально сприяти втіленню людиною своїх мрій, розвитку можливостей і актуалізації потенціалу. Інакше це убожество і компроміс.

Як казав Ф. Ніцше: «Людина – це канат, натягнутий між мавпою і надлюдиною». Я просто вірю, що намагаюся перестрибнути провалля у два стрибки. Що в принципі неможливо.

Про що ви мрієте?

– Я, напевно, вийшов з того віку… Коли у людини є мрія, вона є обмежено-суб’єктною. Тому що з точки зору психології мрія є ідеальним образом реалізованої цілі, яка своєю чергою задовольняє якусь потребу. Є теза Карла Маркса, що «одна задоволена потреба породжує дві незадоволені». У мене щось вони не плодяться. От кожне питання викликає два нові – адже, за І. Кантом, процес пізнання є нескінченним. А з бажаннями якось не так…

Щодо мене – я вже відеволюціонував своє. Мені час плодоносити. Сподіваюсь, що все позаду в моєму житті – лише розбіг перед стрибком, а не приземлення після цього стрибка. Я ще думаю, що моя пісенька не проспівана, і намагаюся далі грати цю мелодію.

Чим для вас є щастя?

– Я не готовий давати поради щодо того, що є щастям. Кожен може змарнувати своє життя у свій власний спосіб – це екзистенційний вибір людини. Моє життя не є предметом оцінювання суспільством – мені все одно, що скаже сусід.

Як казав З. Фрейд: «Щаслива людина – це та, яка змогла знайти баланс між своїми ілюзіями і реальністю», для мене ефективна людина – це та, яка змогла знайти ефективну форму взаємодії з зовнішнім середовищем і яка в цих умовах знаходить можливість еволюціонувати, а не деградувати.

Ваш стиль життя – реалізація прагнення пізнати життя?

– І насолодитися ним. Насправді в мені дійсно борються ці два начала, якщо можна так сказати – політолога і філософа або навіть економіста і філософа. Моя філософія дуже економічна, або економоцентрична. У політології так само. І це дзен. Чому? Тому що не можна шукати просвітлення десь поза мирськими пристрастями. От я і намагаюся філософствувати серед них. Я зовнішню діяльність сприймаю як філософію, це є мій спосіб філософування.

Які філософ маєте цілі?

– Прагну двох речей: самореалізації і саморозвитку. Від самого раннього дитинства – постійно розширювати межі своїх можливостей і пізнання. Не маю мети перетворювати світ.

Треба подивитися, які риси властиві верхівці – і ми розумітимемо, які риси потрібні цій системі. Після цього треба запитати себе: «Чи готовий я культивувати у собі ці риси?», поміркувати, які риси хочеш бачити у собі і чим можеш бути корисний цій системі. Якщо знання, уміння й навички людини суспільству не потрібні і платити за них воно не готово – це проблема не людини, а цього суспільства: людина буде спроможна реалізувати себе на глобальному ринку праці. А от суспільство навряд чи знайде гідну альтернативу. Якщо в людини є можливість розвиватися – треба їхати за кордон і реалізовувати свої можливості, а не закопувати талант в землю.

Тоді чому ви замість спокійного життя на Заході обрали боротьбу в Україні?

– У мене дуже рідкісний фах: я мисливець на динозаврів. Тому мушу мандрувати й жити там, де живуть ці тварини. Інакше мав би перекваліфікуватисч у мисливця на курчат. Насправді Україна – країна, у якій людина, що живе за принципом «все або нічого», дуже комфортно себе почуває. Така система є хибною для розвитку суспільства.

Моє ставлення до України визначається зовсім не матеріальним чи соціальним статусом у цій державі. Бо я не належу до упосліджених прошарків населення.

Що хочете зробити для України?

– Якщо ти хочеш щось зробити – будь ефективним на тому місці, на якому ти є. Я ніколи не мав ілюзії щодо своєї місії для українського народу: ніби то всі в уряді недалекі, і тут я на білому коні в’їжджаю і все миттєво покращую. Завжди кажу інтернам: «Верховна Рада працювала до вас, працює з вами і буде працювати після вас».

Я не роблю жестів напоказ. Як держслужбовець, я приходив кожного дня на роботу і намагався сумлінно виконувати свої обов'язки. Під час ефірів я усвідомлюю або, готуючи опуси, я усвідомлюю – або намагаюсь розуміти – наслідки своїх заяв чи сприяє це поразці або перемозі. Так, я хочу, щоб ми перемогли.

Які маєте подальші плани?

– Розвиватися самому і допомагати розвиватися іншим.

Що ви хочете побажати випускникам та інтернам?

– Здоров'я у першу чергу. Ніколи не зраджувати своїх мрій. Бажаю завжди вміти відрізняти основне від другорядного і ніколи не жертвувати основним в ім'я другорядного.

Проблема не тоді, коли ваші знання, уміння й навички суспільству не потрібні – а коли вони потрібні, а у вас їх нема. Або, як каже японська приказка, меч може знадобитись раз у житті, але носити його з собою треба завжди. Ми мусимо все життя готуватися до своєї останньої битви. Невідомо, коли вона настане – зараз чи завтра. Ніколи не можна зупинятись. Коли мене питають, яка головна подія у моєму житті, я відповідаю, що вона ще попереду. Я вам усім зичу, щоб основна подія вашого життя була попереду, і щоб ви все своє життя готувалися до цієї події – і коли цей день прийде, були готові дати адекватну відповідь найважливішому виклику.

Дуже вдячна Вам за щирість, здоровий глузд і час! Бажаю Вам успішного слідування своїй дхармі, втілення мрій, плідної праці й гарного врожаю!

Розмовляла Надія Юрковська,
випускниця Програми стажування 2015–2016 рр.
Адміністрація Президента України,
Головний департамент з питань впровадження реформ

Українська